Утрачена учениця (Утерянная ученица), закончен

І'мя автора: Dusk
E-mail автора: доступен только для зарегистрированных
І'мя бети: (русский вариант) Гелла Блэкмор
E-mail бети: доступен только для зарегистрированных
Рейтинг: G
Пейринг: герои не от Ролинг
Жанр: Ангст
Короткий зміст: Два ученика магической школы а-ля Хогвартс пытаются найти свою однокласницу (и, по совместительству, сестру одного из учеников), которая исчезла около месяца назад. Текст на украинском языке, есть и русский перевод.

Название	Опубликовано	Изменено	Просмотров
Глава 1 (украинский)	Jun 5 2006, 15:44	--	1762
Глава 2 (украинский)	Jun 5 2006, 15:45	--	950
Глава 3 (украинский)	Jun 5 2006, 16:05	--	1038
Глава 4 (украинский)	Jun 5 2006, 16:15	--	1024
Глава 5 (украинский)	Jun 5 2006, 16:17	--	929
Глава 6 (украинский)	Jun 5 2006, 16:21	--	1045
Глава 7 (украинский)	Jun 5 2006, 16:23	--	1072
Глава 8 (украинский)	Jun 5 2006, 16:24	--	1030
Глава 9 (украинский)	Jun 5 2006, 16:28	--	1014
Глава 10 (украинский)	Jun 5 2006, 16:31	--	1085
Глава 11 (украинский)	Jun 5 2006, 16:33	--	957
Глава 12 (украинский)	Jun 5 2006, 16:35	--	1028
Глава 13 (украинский)	Jun 5 2006, 16:38	--	985
Глава 14 (украинский)	Jun 5 2006, 16:39	--	1020
Эпилог (украинский)	Jun 5 2006, 16:42	--	1097
Глава 1 (русский)	Jun 5 2006, 16:45	--	978
Глава 2 (русский)	Jun 5 2006, 16:49	--	977
Глава 3 (русский)	Jun 5 2006, 16:53	--	1114
Глава 4 (русский)	Jun 5 2006, 16:55	--	960
Глава 5 (русский)	Jun 5 2006, 16:57	--	998
Глава 6 (русский)	Jun 5 2006, 16:59	--	966
Глава 7 (русский)	Jun 5 2006, 17:01	--	943
Глава 8 (русский)	Jun 5 2006, 17:03	--	1016
Глава 9 (русский)	Jun 5 2006, 17:07	--	955
Глава 10 (русский)	Jun 5 2006, 17:08	--	949
Глава 11 (русский)(неотред.)	Jun 5 2006, 17:18	--	923
Глава 12 (русский)(неотред.)	Jun 5 2006, 17:23	--	1087

Прочитать весь фанфик

Оценка: +2

Поделиться:

я дуже надіюсь, шо в кінці не буде ніякої банальщини. а інтрига - нічого....

Скажи, що ти маєш на увазі під банальщиною, і я постараюсь, щоб її не було :)

ти колись дивився американські детективи і трилери? от шоб вони не закінчувались так. а. іще, постарайся обійтись без "вибору", бо він уже задрав, якшо чесно...

Отредактировано

VIII

Пати на мгновение остановилась перед входом в преподавательскую часть Академию. Охранников и в самом деле не было. Вообще никого вокруг не было. Это выглядело немного странным, ведь вестибюль редко пустует.

Пати остановилось, чтобы набраться смелости, но вышло наоборот. Эта пустошь и тишина напугали ее, ей было страшно и за себя, и за Эолин. Ведь эолийка будет отвлекать то чудовище, или что там, в тот момент, когда Пати будет нести сверток. И, если Пати нечего терять, то Эолин...

Пати вспомнила раненую руку Эолин. Что это было? Кто напал на нее? У Пати похолодело в душе, но больше ждать было нельзя - она вбежала в коридор впереди. Она не должна терять времени, Эолин рискует своей жизнью, а жизнь бессмертной эолийки стоит намного больше, чем жизнь Пати.

Девочка побежала так быстро, что чуть не пропустила первый поворот, он был совсем рядом. Дальше она начала бежать осторожнее - главное ничего не перепутать и не заблудиться.

Коридоры были пустыми и сперва она не почувствовала ничего опасного. Пати уже начала успокаиваться, когда поняла, что рано. Только она увидела нужную табличку "Магистрантская часть", как с коридора на нее повеяло ледяным холодом. Хотя в замке и так было очень холодно, уже середина осени, но этот холод впереди был необычным. Пати замерзла и извне и внутри.

Ей казалось, что достаточно туда зайти и все станет нормально, ведь оставался только один небольшой коридор. Но, когда она вбежала в магистрантскую часть, то поняла, что это только начало. Коридор представлялся очень длинным и совершенно темным, только далеко впереди светило небольшое оконце. По бокам было очень много каких-то дверей, проходов, закоулков. Откуда угодно могло выскочить что угодно.

И тут она почувствовала его. Будто резкий ужасный крик пронзил и наполнил тишину, беззвучный крик, исполненный ярости и ненависти. Но Пати уже не могла испугаться больше. Она бежала, как никогда в жизни. Она понимала, что оно почувствовало ее присутствие, и теперь бежит сюда. Она чувствовала, как оно приближались с неимоверной, нечеловеческой скоростью.

Холод, страх и боль - тупая боль в висках, будто какие-то невидимые тиски пытались раздавить ей голову. От страха у нее потемнело в глазах, еще немного и она не выдержит.

Вот, наконец, поворот и дверь. Она остановилась, столкнувшись с ними, и со всех сил забарабанила по дереву. К счастью, дверь открылась сразу.


Дан как раз пересматривал книги, что ему передал Библиотекарь - такое прозвище было у одного из магистров. Эти книги должны было помочь Дану в написании магистерской. Но тут вдруг кто-то начал тарабанить в дверь. Удивленный таким неожиданным визитом, Дан открыл их. И удивился еще больше. Там стояла Пати, испуганная, как ему показалось, насмерть.

- Что случилось? Ты выглядишь, будто за тобой гонится отряд орков! - он хотел выглянуть за дверь, ведь это могло быть и правдой, но Пати преградила ему путь и что-то протянула.

- Что это?

Пати не ответила, и он взял сверток в руки. Это было что-то странное. Очень странное.


Когда пакетик оказался в руках Дана, Пати поняла, что ей нужно идти. Эолин и словом не обмолвилась, что в свертке, значит, Пати не имеет права этого видеть. А Дан вот-вот его развернет.

Она решительно подошла к прикрытой двери и выглянула в коридор. У нее колени тряслись от страха, хотя, отдав сверток, она почувствовала, будто у нее гора с плеч свалилась. Она чувствовала себя счастливой как никогда. Она помогла эолийке, сделала что-то важное. Это прекрасно - сделать что-то важное накануне смерти, помочь кому-то, кто будет жить дальше.

Пати очень удивилась, когда вышла за двери. Нет, то, что ее преследовало, еще было здесь. Она чувствовала его где-то совсем близко. Может в ближайшем темном закоулке. Но теперь в воздухе не было никакой угрозы. Ненависть и злость продолжали чувствоваться, но теперь они были направлены не на нее. Кроме того, она почувствовала отчаяние и боль, будто то чудовище страдало, ей даже стало жаль его. Пати закрыла за собой дверь.
Больше Дан ее никогда не увидит.


Дан не заметил, как Пати оставила его. Его интерес был обращен на сверток, который парень держал в руках. Он чувствовал в нем какую-то магию, светлую, но очень странную. Он никогда раньше с такой не сталкивался. Дан начал осторожно разворачивать заботливо упакованный сверток.

Внутри находился небольшой кулон на тоненькой серебристой цепочке. Дан был поражен. Он знал, что держит в руке. Хотя ничего не знал о его предназначении. Он поднял голову, чтобы спросить Пати, до девочки уже не было. Это его удивило. Испуганная Пати влетает в комнату, а потом молниеносно ее покидает? Что бы это значило?

Он открыл дверь и вышел в коридор. Если бы он был внимательней, то смог бы много чего узнать, но сейчас все его внимание было приковано к украшению. Он чувствовал чье-то темное присутствие, холод и какую-то неясную опасность, но все это было здесь уже несколько недель. Он успел привыкнуть. Чего только не случается в магистрантской части... Кое-то тут проводит такие исследования, что и многим темным колдунам не снились. Вполне вероятно, что какая-то темная тварь сбежала из-под надзора, и теперь бродит этими коридорами. А виновник этого пытается поймать ее своими силами, ибо боится обращаться к преподавателям из-за наказания, что его ожидает. Такое уже не раз случалось. Главное, что опасности для Пати он не заметил. Она уже должна была выйти из магистрантской части, если бы что-то случилось, он бы почувствовал. Дан вернулся в комнату и закрыл дверь.

Он держал в руках эолийский кулон... Откуда он у Пати? И тут до него дошло. Эолин! Это она передала кулон, понятно, почему через Пати - она не могла сделать это сама по этикету. Но что это значит? Зачем он ему? Что она хотела этим сказать? И почему Пати исчезла, почему ничего не объяснила?

Абсолютно растерянный, он сел в кресло и принялся рассматривать украшение. Сделанное из чистого эолийского серебра, с большим драгоценным камнем внутри, - оно было прекрасно. Камень был голубым, но отливал многими цветами и загадочно переливался в свете свечей. Возникало впечатление, что и оправа, и цепочка были сделаны не из серебра, а из тонкого прозрачного стекла. Эолийское серебро совсем другое, у эолов свои тайные способы его обработки. Такой красоты Дану еще не доводилось видеть.

Но, если это в самом деле эолийский кулон...

Он достал с полки большую "Энциклопедию народов" и в разделе "Эолы" нашел статью "Эолийский кулон". Вот что там было написано:

"Эолийский кулон - украшение, которое каждый эол или эолийка носят на шее. Точное предназначение неизвестно, но их относят к культовым украшениям, а не к обычным. Для эолов кулон имеет большое значение. Известно, что он содержит в себе магическую силу, скорее всего, защитную. Одни исследователи считают, что эолы, если нужно, берут из него магию, другие считают, что эолы прячут там часть своей магии, либо что-то другое. Никто из эолов никогда не снимает кулон. Если эол погибает, кулон хоронят вместе с ним.
Этикет: Разговаривать о кулоне запрещается. Видеть кулон запрещается и людям, и другим эолам."

Дан не ошибся. Его пугала строчка: "Никто из эолов никогда не снимает кулон". Он держал в руках именно такой кулон, - вид кулона совпадал с изображением в энциклопедии.

Этот кулон принадлежал, вне сомнения, Эолин. Но зачем она передала его ему, если она не имеет права его снимать? Если об этом узнают эолы, ее ждет страшное наказание. Возможно, изгнание. Зачем она сделала это? Дан ничего не понимал.

Он хотел было одеть кулон, ведь был он предназначен для того, чтобы носить на шее. Но у Дана возникло чувство, что он делает что-то важное. Будто потом не сможет снять кулон. Чувство, будто при произношении неизвестного заклинания с неизвестными последствиями. Это его обеспокоило, и он решил пока подождать. Пока не узнает, зачем ему дала эту вещь Эолин. Дан положил украшение во внутренний карман. Кулон, который раньше был холодным как лед, теперь излучал тепло.



Це повідомлення відредагував Dusk - Jan 21 2006, 17:42

Тіпа хепі енд+пояснення усього? Фінал у мне буде відкритим і далеко не хепі. А про пояснення я взагалі мовчу, бо сам їх не знаю :D

"Вибір"? Який вибір ти маєш на увазі? Добро/зло? Такого в мене точно не буде.

нє, не хепі енд і не пояснення усього. просто шоб це не зводилось до того шо ти сидиш і бумаєш, а хто ж цей враг.... а вибір не між добром і злом, а взагалі будь-який вибір... він о може бути, але не наолошуй на цьому........

Постараюсь :unsure:
Там власне тільки один розділ залишився. І може ще постмодерний епілог напишу :D

от уже ж любітєль постмодерну..... :)

Рівно два тижні тому

Зла на увесь світ і на саму себе, Паті брела парковою алеєю, на якій туман ставав усе густішим. Вона майже нічого не помічала - надто була заглиблена у свої думки. Не помітила, як випадково перейшла у бокову алею, коли головна звернула вбік. Зрозуміла це лише тоді, коли кам’яна кладка під ногами змінилась на звичайний гравій.

Стривожена, вона зупинилась і озирнулась по бокам. Через туман майже нічого не було видно - лише обидва боки доріжки на кілька футів та темні силуети дерев з інших сторін.

Найрозумнішим, мабуть, було повернутись до того місця, де вона збилась, але щось лякало її в тумані позаду. Вона боялась, що заблукає ще більше. У цьому парку, схоже, шлях назад зовсім не такий самий, як шлях уперед.

Тому Паті пішла далі. Вона надіялась, що йде в правильному напрямку і невдовзі залишить цей клятий ліс, але її надія поступово зникала. Хоч через туман майже нічого не було видно, але Паті відчувала, що ліс навколо ставав ще густішим, ще більш зловіщим.

Що взагалі відбувається сьогодні з цим парком? Він став майже таким жахливим, як темні ліси поза Академією. здавалось, що ті ліси проникли сюди... Їхній дух присутній у цьому парку, немов вони от-от увірвуться сюди - разом з темними силами, жахливими і проклятими створіннями.

Паті вже мріяла не про те, як вибратись з парку. Вона хотіла лише одного, щоб поряд були Ноел та Атред. Або хтось інший... Вона була навіть готова попросити вибачення, і таки зробила б це, якби зараз назустріч їй вийшли хлопці. У такому стані вона була. Вона боялась, і не тільки за себе, а й за них. Вона відчувала себе винною у всьому - і втому, що заохотила їх йти сюди, і в тому, що покинула їх. Поодинці вони тепер взагалі можуть не вибратися з цього проклятого лісу.

Паті була у розпачі, на її очі знову накотилися сльози. Але якесь шарудіння змусило її повернутись до реальності. Насправді слухом вона не почула нічого, але відчула, що попереду щось є. Вона уповільнила крок і стала ретельно вдивлятись у туман. Та туман тепер став настільки густим, що і за кілька кроків нічого не було видно.

Раптом з туману виринула постать. Паті скрикнула від переляку. Страх скував її, вона не могла й поворухнутись. Їй хотілось закричати знову, але її язик заціпенів.

Обличчя до обличчя вона зіткнулась з дівчиною. Та, здається, не помічала її. Дівчина стояла посеред дороги, немов очікувала на щось. Весь її одяг був подертий, а обличчя і тіло закривавлене. Вона ледве трималась на ногах, здавалось, порив вітру може звалити її. Проте навіть не тремтіла і взагалі, схоже, не відчувала ніякого болю.

Обличчя, з кількома синцями і порізами було смертельно блідим. Паті могла б подумати, що це якийсь привид чи мрець, якби не ледь помітний пар, що вказував на дихання. Тут стало так холодно, що навіть пар йшов з уст.

Дівчина не помічала Паті. Байдужими, пустими очима дивилась вона кудись крізь неї. У її очах не було ні болю, ні страху - його там просто не залишилось, вона вже була не здатна щось відчувати.

Кілька довгих хвилин Паті дивилась на дівчину. Тепер вона розуміла, що це кінець. Це вже був справжній вісник смерті, не те, що той жалюгідний привид у замку.

Дивно, але коли вона зрозуміла це, то не відчула ніякої паніки, ніякого розпачу.

Тільки порожність. У неї немов зникли всі думки, бажання, відчутті, страхи - чого ж іще боятися? Натомість з’явився спокій, якийсь дивний, абсолютний спокій. І свобода, повна свобода, хоч вона не могла й поворухнутись. Це було дуже дивно. Але неможливо пояснити людські почуття у такі хвилини, можна хіба спробувати їх описати.

Час спливав, але нічого не відбувалось. Дівчина немов чогось чекала. Чи когось чекала... На Паті вона так і не звернула ніякої уваги, хоча, без сумніву, бачила її. Паті відчула неймовірний жаль до цієї дівчини. Паті розуміла, що загроза йде зовсім не від неї, не з її вини. Розуміла, що ця дівчина - лише нещасна жертва, якою невдовзі стане і Паті.

Дівчинка відчувала, що вони тут не одні. Багато очей спостерігало за ними з туману, хоч нічого не відбувалось. Здавалось, усе чогось чекає. Чекає закривавлена дівчина, чекає ліс, чекає туман. Чекає і Паті.

Дівчинці здалось, що минула вічність, перш ніж щось почало відбуватись. Спершу туман став потроху відступати - можна було побачити краї дороги, згодом навіть найближчі дерева. Потім він якось швидко сховався за деревами, оголивши дорогу. І Паті побачила чоловіка, що йшов їм назустріч. Крижаним вітром війнула від нього, коли він наблизився. На Паті він не звернув ані найменшої уваги. Його обличчя випромінювало байдужість і жорстокість, але напевне його розгледіти Паті не могла. Бо не могла відірвати погляд від дівчини. Та якби їй це і вдалось, то все одно не побачила б обличчя.

Паті слідкувала за ним краєм ока. Він мовчки пройшов повз неї і поклав руку на плече дівчини, що стояла біля Паті. Та аж здригнулась від цього дотику, на обличчі дівчини (котра, здавалось, вже не здатна щось відчувати) з’явилась біль.

Вона повернулась і пішла поряд з ним. Він недбало тримав руку на її плечі, але дівчина зігнулась, немов там була гора каміння.

Вони відійшли вже досить далеко і Паті не знала, що робити. Вона прекрасно розуміла, що надії немає. Навіть якщо вони підуть, нічого не сказавши, це нічого не змінить. Вона побачила смерть у обличчя і це була її власна смерть.

Проте чоловік зупинився, він напівобернув голову і недбало промовив:

- Я зараз зайнятий. Прийдеш за два тижні, у неділю.

Хоч він був далеко, але голос звучав чітко у мертвій тиші. У ньому відчувалось якесь насмішкувате вибачення.

Знову порожнеча наповнила Паті. Але цього разу це була дуже гучна порожнеча. У неї потемніло в очах, вона зовсім не відчувала того, що відбувалось навколо. Вона навіть не помітила як чоловік із закривавленою дівчиною зникли на боковій стежинці, що вела до кам’яного склепу посеред сухих дерев.

Паті не знала, скільки вона простояла там. Вона не відчувала холодного вітру, що тріпав її одяг, носив по стежинці опале осіннє листя. Пустота почала вщухати, хоч нікуди не зникла зовсім. Вона почала бачити, що навколо неї. Поверталось відчуття реальності.

Він дав їй два тижні. Це було жахливо. Краще б все відбулось відразу. Це кошмар - знати, що тебе чекає. І чекати. Але вибору не було.

Вона відчула страшенну втому і виснаження. Вона сіла прямо на гравійну доріжку. Вона довго дивилась на листя, яке носив вітер. Химерні вихорці навколо її ніг, навколо неї. Кожен листочок зблискував у повітрі, то піднімаючись, то опускаючись. Вітер носить їх у повітрі, іноді дуже високо, а потім тягає по землі - серед пилу і каміння.

Спочатку Паті не хотілось нікуди йти звідси. Просидіти тут цілу ніч... І так всі дні, що залишились. Їй нічого робити в замку. Їй не хочеться, їй не можна говорити ні з ким. Ніхто не зрозуміє... Може, Дан зрозуміє, але це вже не має ніякого значення.

Проте вона вирішила таки сходити в замок. Тепер вона зможе подивитись на Академію інакше, іншими очима. Подивитись з іншого світу. Світу, до якого цей замок не належить. Переважна його частина не належить. Вона зможе побачити те, чого раніше не бачила. Хоча навіщо? Тепер вже ніщо не має сенсу.

Попри відчай і байдужість у неї зародилась маленька надія - Еолін. Тому зі стогоном - її ноги затерпли від сидіння у незручній позі - вона піднялась і побрела стежкою далі.

Їй було байдуже вийде вона з лісу чи ні. Мабуть, через це вона вийшла з нього досить швидко. Хоч тепер час йшов для неї інакше, ніж як для решти учнів та викладачів.

я надіюсь, шо це не кінць останньої частини?