Глава 3 (украинский)

Паті зайшла у майстерню. Вона зраділа, бо побачила тут Лорінду. Значить, вона теж обрала живопис на першому курсі. Це було просто прекрасно. Лорінда сиділа за мольбертом та щось зосереджено вивчала на столику перед нею. Там лежала лише якась старезна книга.

Зі свого досвіду Паті знала, що художники не люблять, коли дивляться на їхні незавершені картини чи на їхню роботу над картиною. Тому вона не наважилась підійти до Лорінди.

Тут було багато учнів, деякі обличчя знайомі Паті. Частина вже над чимось працювали, хоч урок ще не розпочався. Їй сподобалась атмосфера тут, це так сильно відрізнялось від усіх інших уроків. Коли заняття розпочалося, Паті переконалась, що і під час нього все зовсім не так, як на інших. Тут не заборонялось шуміти, говорити. Можна було ходити куди хочеш - підійти до когось зі знайомих і подивитись на його роботу, наприклад. Можна було й байдикувати, викладач би нічого не сказав. Мистецтво - це не та річ, до якої треба примушувати.

Мастер був молодий, не мав ні бороди, ні вус, на відміну від більшості. Волосся в нього було чорне, жодної сивої волосинки. Проте він був досить сумним і похмурим.

Спочатку він розповів про основні прийоми композиції для першокурсників, запропонував їм намалювати щось з кількох предметів, при цьому правильно розмістити їх на папері. Потім розповів якісь складніші речі про композицію вже для старших курсів: особливості побудови правильної перспективи, у тому числі оберненої, організація центру картини, передача глибини і т.д.

Після цих розповідей викладач став підходити до кожного по черзі і розмовляв з ним. Виправляв помилки, щось пояснював. Так Паті подобалось працювати найбільше - коли з кожним говорили окремо. А то іноді вона соромилась запитати про щось при всіх.

Тим часом сонце зайшло за хмари.

До Паті викладач так і не підійшов, хоч вона вже приготувала купу запитань. Минуло близько половини уроку, коли до кімнати у майстерні швидко увійшов інший викладач. Це був той, котрий звично робив оголошення в обідній залі. Вигляд у нього був дуже стривожений. Він підійшов до викладача живопису і щось тихо тому сказав. Більше ніхто не чув, про що вони говорили. Обличчя їхнього викладача, мастера Фраорта, теж стривожилось і він промовив:

- На сьогодні урок закінчено. Вам терміново треба повернутися у ваші вітальні. Там вам пояснять що до чого. Це стосується першокурсників та другокурсників, але, я думаю, це слід зробити і старшокурсникам.

- Ви перебуватиме у вітальнях недовго, - глухо промовив інший викладач. - Доки ми не з’ясуємо, що сталось. Прошу вас, йдіть за мною, я проведу вас.

Паті склала мольберт і забрала з собою недомальований нарис. Вона відчула тривогу у голосі викладачів і це її неабияк налякало. Звичайно, вона знала, що таке буває часто, знала, що щось подібне має статись. Але ж не так швидко - не на п’ятий день навчання! Та ще й на такому прекрасному уроці.

Їй знову спав на думку той привид і мороз пройшов по шкірі. Може це з чимось пов’язане? Та ні, не може бути. Вона зовсім не хотіла вплутатись у щось.

По вітальням їх розводили викладачі, а не слуги. Це тривожило, бо ставало зрозуміло, що слуги не зможуть подолати існуючу небезпеку. Вітальня була схожа на вулик - усі сперечались, перебивали один одного, але ніхто так і не дізнався, що сталось.

Одна з дівчат стверджувала, що когось з учнів вбили, інша - що на волю вирвався якийсь піддослідний звір або дух, і таке інше. Цілком у дусі більшості легенд про Академію.

Нарешті у вітальню зайшов мастер Торос у супроводі ще кількох викладачів і все стихло. Паті вже знала, що він - керівник відділення чарівників, а також займається "роботою з учнями" усіх відділень і курсів.

Учениці втупили у нього погляд, але він не поспішав щось говорити, а уважно розглядав обличчя дівчат. Немов хтось з них був винен у переполохові. Насправді він перевіряв чи всі присутні.

Він сказав:

- Мені не хотілося говорити вам про це, але в школі сталась одна дуже неприємна подія. А оскільки цьому передували не менш зловісні речі, то ситуація стала вкрай небезпечною. Ми змушені вжити особливі заходи безпеки, чого не було в школі вже довгий час. - Голос Тороса був серйозний і, одночасно, байдужий. Він немов думав про щось зовсім інше. - Ми вирішили, що до понеділка ніхто з вас, особливо перший та другий курси, не покидатиме ваших віталень та кімнат. Інші курси можуть це робити лише з дозволу викладачів. У їдальню вас супроводжуватимуть викладачі або старшокурсники. Коли ми з’ясуємо, що відбулось і яка небезпека існує, ми переглянемо ці обмеження. Хоча вони навпаки можуть бути посилені. Є питання?

Всі мовчали і Торос вже збирався йти, коли одна старшокурсниця нерішуче запитала:

- А що сталось? - її голос тремтів, але не від страху перед якоюсь там небезпекою, а лише перед мастером. Усім відлягло від душі - більш ніхто не наважився спитати, хоч знати хотіли усі.

Торос зупинився, його відсторонене обличчя на мить повернулось до учениць:

- Так. Вибачаюсь, що забув найголовніше. Зникла еолійка.

Кімнатою, незважаючи на страх перед Торосом, прокотився шепіт.

- Ми не можемо сказати напевно, що з нею сталося, - продовжував мастер. - Можливо, вона просто заблукала у коридорах, можливо, щось інше. Про всяк випадок ми ввели ці обмеження... З огляду на минулі події. Думаю, більшість з вас знає, що влітку загинула одна наша викладачка. Ми не думаємо, що це чимось пов’язано, але не повинні відкидати й такого. Особливо не переймайтесь, але й не втрачайте пильності. До зустрічі, - з цими словами мастер Торос вийшов.

Один з викладачів, що його супроводжував, додав:

- Ми наклали додаткові закляття на вихід з вашої та інших віталень. Ви не зможете полишити їх без дозволу. Це, щоб ви знали.

Коли він вийшов, усі стривожено зашепотіли. Оскільки ніхто нічого поки що не знав, а у Паті чомусь розболілась голова, вона пішла у свою кімнату, щоб не заважав шум. Пізніше інформації напевне побільшає - закриті двері для учнів не перешкода. Тоді й послухає чутки, а то зараз там лунають лише пусті балачки.