Глава 7 (украинский)

Минав уже другий тиждень після походу в парк, але Атреду і Ноелу не вдавалось поговорити з Паті. Коли вони до неї звертались, вона мовчала і намагалась піти у свою кімнату. Вона постійно їх уникала. Хлопці вже подумували чи не звернутись за допомогою до когось з викладачів, адже не могли зрозуміти, що відбувається з Паті. Вона почала пропускати заняття, увесь час проводила у бібліотеці або у своїй кімнаті.

Викладачі на це особливої уваги не звертали, тому Атред з Ноелом і боялись звернутись до мастера Тороса. Можливо, це якась дрібниця, і вона просто дується на них.

У суботу вона не прийшла до Соколиної Вежі, але й Дана там не було. Лорінда вислухала їхні занепокоєння, але нічого не сказала. Лише пообіцяла передати все Дану.

Майже увесь час Паті була у бібліотеці на четвертому поверсі. І в будні, і на вихідних. Але хлопці помилялись, коли думали, що вона там щось зубрить. За цей час вона не прочитала жодної книги. Якби вони могли потрапити у той читальний зал, то дуже здивувалися б, коли побачили Паті.

Вона сиділа не серед купи книг, як завжди, і не виписувала щось ретельно у рівні стосики паперу. Ні, вона сиділа у кутку за зовсім пустим столом, де не було ні книг, ні паперів, ні навіть пера. Вона сиділа непорушно, і невідривно дивилась на якусь уявну точку на поверхні стола, немов статуя. Так тривало протягом багатьох годин, з дня на день.

Увесь цей час, що вона проводила у бібліотеці, вона чекала одного - появи Еолін. Але еолійки не було. Вже доходив до кінця другий тиждень і Паті втрачала останню надію. Залишився тільки один день.

Проте саме у суботу ввечері, годині о шостій, двері відчинились і в читальний зал швидко зайшла Еолін. У руці вона тримала невеликий пакунок. Вона зачинила двері і якийсь час стояла біля них, прислухаючись. Мабуть, боялась, що за нею хтось йшов, абощо.

Потім попрямувала до Паті, котра дивилась на неї з надією. Останньою надією. Тільки-но їхні погляди зустрілись, як еолійка завмерла посеред кімнати. Паті відчула, як вона вражена. Еолійка і не намагалась приховати шоку. Паті стало легше - не треба нічого казати Еолін, вона й так все розуміє. Але одночасно зникла надія, немов і не було. Паті ясно зрозуміла, що еолійка нічим не допоможе - такий розпач був у її погляді. Паті й не думала, що еоли можуть так дивитись. Їхні погляди рідко щось виражають.

Перш за все, еолійка сховала пакунок у кишеню свого плаща, потім підійшла і сіла навпроти Паті. У присутності еолійки Паті все ж змогла повернутись до реальності, призабути на мить свою біль.

У неї зникла потреба говорити з еолійкою про те, що сталось. Вона зрозуміла, що це все. Що останню крапку поставлено і, на диво, після цього їй стало відразу легше. Відчула себе вільною, відчула повну свободу.



Еоли не дбають про страждання інших, вони ніколи не стануть брехати чи лицемірити, аби зменшити страждання інших. Вони ніколи не заспокоюватимуть помираючого і не даватимуть йому марної надії. Проте тільки вони здатні по-справжньому співчувати. Точніше, не співчувати, а співпереживати, вони немов беруть на себе частину страждання, відчувають те ж, що й людина. І тільки вони здатні підтримати людину і допомогти їй гідно зустріти смерть. Хоч самі й не знають, що це таке.

Люди для еолів найбільш цікаві саме через це - через їхню смертність, адже навіть еоли не здатні збагнути що це. Люди марно намагаються розгадати таємниці еолійської магії та еолійського безсмертя, а для еолів найбільшою загадкою є смерть. Через цей нескромний інтерес, через їхню прямоту і чесність, еолів і вважають жорстокими і холодними. Вважають, що еоли не мають почуттів. Вони живуть красою у собі, красою зовні і для краси. Але люди вважають, що вони не здатні відчути красу, бо не здатні відчути огидність. Все, що поза красою, у тому числі люди, просто не існують для них. Єдине прекрасне в людині для них - це її приреченість, смертність. Люди вважають, що еоли не здатні відчувати любов чи кохання, бо не можуть відчувати неприязні чи ненависті. Навіть Темряву вони не ненавидять, вони її просто фізично не переносять і, можливо, бояться. Страх вони відчувають, вони самі це стверджують, хоч багато людей у цьому сумніваються.

Мудрі знають, що інтерес еолів до людської смерті зовсім не такий цинічний, як думають звичайні люди. Він сповнений співчуття і жалю. Еоли знають, що вони виключення - більшість народів і рас смертні, смертна і Ера, світ в якому вони живуть. Кінець невпинно наближається, хоча й еоли не знають, коли він настане. Еоли помирають - у бою від ран, або інакше... Але вони помирають по-іншому. Вони не страждають, коли помирають і не оплакують один одного. Для них смерть - це звільнення, це початок. Для більшості людей це чомусь кінець.



Паті ніяк не могла підібрати слів, щоб розпочати розмову. Еолійка просто дивилась на неї. Вона перша порушила тишу:

- Жахливо.

Паті навіть не знала, що відповісти. Вона не могла запевнити, що все нормально - це було б брехнею.

- Чому? Чому це сталось з тобою? Хоча... як я можу таке говорити... Я звичайна егоїстка, думаю лише про себе. Навіть серед людей таких небагато, а я ж не... Це жах... Чому я така? Це твоя Доля, значить це твій шлях і ти повинна пройти ним до кінця. Більшість людей у цьому стані опираються, вони бояться, намагаються боротися і через це виглядають огидно і жалюгідно. Але я бачу, що ти не така.

- Я боюсь і, якби могла, опиралася б...

- Бояться всі, справа не в тому. Головне не боятися Долі і не опиратися їй. А ти не опираєшся. Я знаю, це звучить непереконливо, але я цього не вмію доводити.

- Що б робили ви, якби опинились на моєму місці?

- Звертайся на "ти", я не вища за тебе і не набагато старша. Я зробила б те ж, що й ти. Чекала. Я б боялась, плакала, благала про пощаду, навіть якби для цього треба було принижуватись. Тільки б старалась, щоб якнайменше людей це бачили.

- Ні, цього не можу бути, ви ж...

- Я не така, як інші еоли... Я чужа серед них. Це моя провина, я з самого початку була не такою, а тепер і поготів. Ні раніше, ні зараз, якби я опинилась на твоєму місці, я б не опиралась, а змирилась. Навіть тепер, коли мені більша за все на світі потрібно жити - не заради себе. Я не знаю... Я нічого не можу зробити. Ти ж це розумієш. Ти ж бачила, я навіть порадити тобі нічого не можу, не те, що якось допомогти.

Еолійка змовкла і опустила погляд. Паті не знала, що сказати. Все було якось неправильно, якось не так, як вона сподівалась. Між ними немовби якась стіна, вони немов не розуміли один одного. Треба поговорити про щось інше, Паті відчувала, що щось заважає еолійці поговорити з нею про це. Хоч еоли і багато знають про Смерть і про Долю...

Паті дивилась на білі, немов напівпрозорі руки еолійки. Така ніжна шкіра, здавалось, не може існувати. Але вона бачила, що пальці напружені, що еолійка нервує, вона не могла приховати цього. Чому вона прийшла сюди? Адже з її реакції Паті зрозуміла, що Еолін нічого не знала про те, що сталося у парку. Вона хотіла щось сказати, про щось поговорити? А тепер не може цього зробити через те, що сталось з Паті?

- Чому ти прийшла сюди? - запитала Паті. - Ти хотіла щось сказати мені?

- Так.

- Що?

- Я не можу сказати. Я не знала, що з тобою сталось.

- Чому не можеш? Це нічого не міняє. Я хочу поговорити з тобою.

- Я не можу... Ти не розумієш...

- Чому?

- Я не маю на це права, не проси про це будь-ласка, - еолійка підняла на неї погляд. Паті здалось, що та ледь стримує сльози. Та цього не може бути, еоли ніколи не плачуть. Це, мабуть, гра світла. Проте Паті не наважувалась просити еолійку далі. Натомість вона згадала про пакунок і запитала:

- А що то був за пакунок? Навіщо ти його сховала?

Еолійка не відповіла. Вона не піднімала погляд. Вперше Паті відчула, що Еолін уникає її погляду. Це Паті налякало, вона навіть забула про свої проблеми:

- Я розумію. Про це ти теж не можеш говорити...

У відповідь еолійка підняла голову. Її обличчям текти сльози. Таких очей у своєму житті Паті ще не бачила. Вони були до краю переповнені відчаєм, болем і страхом. Еолійка зовсім нічого не ховала. Сльози Еолін були дуже дивні. Більш схожі на повітря, ніж на воду. Сріблясті, ледь помітні, такі ж примарні як і обличчя еолійки. Немов краплі кришталю в тумані.

- Мені була потрібна твоя допомога, - відповіла Еолін. - Я хотіла тебе попросити про дещо... Але все так обернулось... Усе йде у Темряву, все руйнується, я не в змозі боротись. Мені нізвідки отримати допомогу.

- Я допоможу! - запально вигукнула Паті.

- Ні, ні. Ні в якому разі. Я просто розповім. Ти маєш право знати, що я хотіла від тебе... Але ти не будеш робити цього, я не маю права просити тепер... Я ж не Темна... Це було б жахливо, адже це лише особиста послуга. Егоїстична послуга. Спочатку я намагалась використати Флорію, потім тебе... Немов Темна. Доля покарала мене і тоді, і тепер. Я не маю права робити це. Еолійка не має права на це.

- На що?

- Я хочу отримати те, що не можна. І що ніколи не отримаю. На це жодна еолійка не має права і через це всі ці перешкоди... З Флорією, з тобою... Я відчуваю себе винною у всьому, що сталось з тобою.

- Чому? Як ти можеш бути винна?

- Я намагалась використати тебе у своїх цілях. Зробити заборонене... А за це Доля карає. Для еола найстрашнішим покаранням є не те, що завдається йому, а те, що завдається комусь іншому через нього.

- Я не вірю в це. Я сама винна у тому, що сталось зі мною. Я теж страшенна егоїстка. Все було справедливо. Я хочу допомогти тобі, я знаю, що ти збираєшся зробити щось хороше, нехай це і заборонено. Я допоможу тобі, чого б то не було варте.

- Я не можу прийняти це...

- А якщо це буде моє останнє прохання?

Еолійка опустила голову. Потім ледь чутно сказала:

- Я не зможу відмовити.

- Тоді скажи, що я повинна робити.

Еолійка поводилась немов уві сні. Якби це була людина, можна було б подумати, що вона зараз втратить свідомість.

- Віднести цей пакунок, - голос еолійки було ледь чутно, він звучав зовсім незвично для неї, глухо.

Немов щось зламалось всередині Еолін. Паті злякалась не на жарт, коли відчула це. Вона піднялась, оббігла стіл, сіла біля Еолін і обійняла її. Паті підняла голову еолійки і подивилась в її очі. Там були тільки сльози, еолійка, здавалось, нічого не відчуває. Паті згадала, що й сама була у схожому стані, тоді...

- Еолін! - мало не заплакала сама Паті. - Будь-ласка, перестань. Чому ти переживаєш? Я ж лише хочу тобі допомогти.

- Я розумію, - погляд Еолін трохи прояснів.

Вона обійняла Паті міцніше і заплакала ще дужче. Це вже був більш нормальний плач. Паті не могла стриматись і заплакала разом з нею.

Дві дівчини дуже довго сиділи так, обійнявшись. Еолін помітила, що за вікном темніє і перша порушила тишу:

- Уже темніє. Необхідно віднести його, бо буде пізно.

- Так, добре. Куди?

Еолін дістала карту. Це була не ігрова картка з планом замку, якими зазвичай користуються учні. Це була справжній детальний план на пергаменті, хоч вона теж була не без магії. Зображення постійно змінювалось - показувало потрібний поверх, або кілька поверхів одразу.

- Це потрібно віднести твоєму знайомому. Ти добре його знаєш.

- Атреду? - здивувалась Паті.

- Ні. Дану... - Еолін якось дивно вимовила це ім’я. І швидко додала: - Це належить йому. Ця річ йому необхідна, якщо він її не отримає, то станеться величезне лихо...

- Звичайно, я віднесу! Це ж так важливо!

- Ні. Це не надто важливо... Насправді...

- У будь-якому разі я віднесу.

- Це недалеко. ти повинна спуститись на другий поверх, дістатись вестибюлю і зайти до викладацької і магістрантської частини замку.

- Але ж мені не дозволять туди зайти?

- Ти зайдеш туди, про це не хвилюйся. Там не буде охоронців. Далі найважливіше і найнебезпечніше. Щойно зайдеш туди, ти повинна бігти з усіх сил. Щоб дістатись його кімнати у тебе буде не більше п’яти хвилин. Ти біжиш цим коридором, - Еолін стала показувати шлях на карті, - потім повертаєш праворуч і біжиш доки над одним з проходів не побачиш напис "Магістрантська частина". Відразу за цими дверима ти повертаєш праворуч і біжиш до кінця коридору, там буде вікно. Коридор повертатиме і перші двері біля повороту - до його кімнати. Ось тут. Ти маєш постукати і чекати, доки він відчинить. Стукай голосно, адже не можна гаяти ні хвилини. Коли він відчинить, віддай йому пакунок, але нічого не кажи. І відразу йди назад, тільки зачини за собою двері. Коли віддаси пакунок, тобі більше нічого не загрожуватиме, можеш спокійно повертатись до своєї кімнати.

- А що загрожуватиме мені до цього?

- Мені не хочеться тобі говорити... Знай одне - я буду там поряд, і зроблю все, аби до тебе навіть не наблизились... Я б віднесла сама, але не можу з двох причин. По-перше, потрібно щоб хтось відволікав увагу, а хтось проніс...

- Вони охороняють той район?

- Так.

- Хто ж це? Там же все під контролем викладачів, - Паті здивовано глянула на Еолін. - Ти що, говориш про викладачів?

- Ні, ти що...

- Це Темні?

- Так, вони частина Темряви. але це все не має значення. Ти не повинна боятись. Я могла б і не говорити тобі цього, адже загрози тобі не буде.... не повинно бути. Проте ти відчуєш їх присутність... Не бійся цього. Головне швидко пробігти.

- А якщо його не буде в кімнаті?

- Зараз він у кімнаті... Надіюсь, буде й тоді. Якщо протягом двох-трьох хвилин він не відповідатиме на стукіт, то кидай пакунок і повертайся. Також, якщо станеться щось непередбачуване... якщо відчуєш, що щось темне наближається, або побачиш навіть.... То теж відразу кидай пакунок і тікай.

- Ні, я так не зможу. Я не хочу щоб це, що б там не було, дісталось Темним.

- Темряві воно не дістанеться. Він просто знищиться. Темрява його навіть торкнутись не зможе. Як і все, що пов’язане з Темрявою.

- Добре. Мені йти прямо зараз?

- Так.

Еолін дістала пакунок і обережно поклала його до рук Паті. Вона робила це так обережно, немов там було щось дуже крихке. Вона дивилась на нього з такою печаллю і ніжністю в очах, що Паті була готова віднести його навіть ціною власного життя. Вона ніколи його не викине, триматиме до останнього, хай навіть їй доведеться зустрітись з усіма монстрами Темряви.

Потім Еолін піднялась і взяла пісочний годинник з каміну. Паті звернула увагу, що раніше цього годинника тут не було. Чи Еолін принесла його і поклала так, що Паті не помітила?

Еолійка поставила годинник на стіл перед Паті.

- Ти підеш, коли збіжить пісок. Пакунок сховай у кишеню.

Еолійка перевернула годинник і швидко вийшла з кімнати.