Глава 6 (украинский)

Сонце пробивалось крізь пожовклі крони дерев. Свіже повітря, мокре листя на землі - учора весь день йшов дощ. Ще пару тижнів і листя повністю опаде, піде сніг і настане справжня зима. Її наближення помітно вже зараз - дуже холодно в замку та надворі.

Нарешті, після стількох перешкод, Атреду, Ноелу та Паті вдалось вибратися в парк. Він здавався дуже великий, коли вони зайшли під віття дерев. Хоч з вікон замку виглядав меншим.

- Може вони й тут використовують якийсь магічний простір? - запитав Ноел.

Вони вже більше години йшли парковою алеєю і досі не вийшли на інший бік.

- Хтозна. Це взагалі більше скидається на ліс, ніж на парк. Одна-дві алеї, а по бокам від них, за кілька десятків футів, справжні хащі. Глянь, як там темно, - сказав Атред.

Паті, що була найбільш активною поборницею цього походу, тепер виглядала невпевнено. Після ще однієї години мовчазної ходи, вона сказала:

- Дуже дивно. Коли я була тут з подругами, ми минули цю алею менш ніж за годину. І по її бокам дерева не росли так густо. Та й бокові алеї були... І багато галявин, де можна перепочити.

Немов на її прохання, через кілька кроків вони помітили бокові алеї. Проте виглядали вони надто підозріло - зовсім темні і занедбані.

- Ми потрапили кудись не туди, - тривожно підсумувала Паті.

- Це ж класно, - сказав Ноел. - Я вже думав, що день пропав. Що доведеться бродити нуднючими стежками.

- Це зовсім не весело. Я чула і не дуже хороші оповіді про цей парк. Кажуть, що він якось пов’язаний з тим дивним і темним лісом, що навколо замку.

- І тут повно темних лісових тварюк, оце клас, - засміявся Ноел.

- Це не смішно, минулого року тут зникло кілька учнів. Більше, ніж у замку.

- Якщо ти така боягузка, то чого тягнула нас сюди?

- Минулого разу тут було зовсім по-іншому. Цвіли квіти, яскраво світило сонце...

- Воно й зараз світить, якщо не помиляюсь.

- Так. Але тоді було зовсім по-іншому. Тут було так чарівно, затишно. А тепер все якось дивно - холодно, мокро і ніде ні душі.

- Не дивно, що нікого нема. Хто ж це попреться у парк за такої погоди? У будь-яку хвилину може піти дощ, а тут і сховатись ніде.

- А мені подобається, - тільки зараз втрутився у суперечку Атред. - Я вже стомився від душного повітря замку, там всюди пил, а тут так свіжо... Я вже й забув, що повітря може таким бути.

- Так, я не кажу, що тут погано, - погодилась Паті. - Просто щось не так. Звичайно, я розумію, що така похмура і холодна погода теж красива. І мені вона теж подобається, інакше я б не йшла сьогодні. Але у мене нехороше передчуття, мені здається, що нам краще повернутись.

- Так я і думав. Тільки-но стає цікаво, як вона втікає. Повертайся, якщо хочеш, а ми підемо далі. Я думаю, якщо звернути в одну з цих бокових алей, то ми потрапимо на щось варте уваги. Тут можна буде знайти гральні картки, я певен. А ще, пам’ятаєш, Атреде, з вікон було видно якісь споруди серед лісу? Цікаво, що там.

- Так. Але може й не варто їх шукати. Хтозна, що то за місця... - нерішуче почав Атред.

- Ні в якому разі не можна туди йти! - заявила Паті. - І звертати у ці темні проходи! Ти що, зовсім здурів? Ти ж звідти не вийдеш! Хіба не видно, що то все пастки? Як хочеш, а я повертаюсь назад!

- От і добре, бувай! Без тебе набагато краще, а ми з Атредом підемо далі, я впевнений, що тут можна знайти багато цікавого.

Паті з надією подивилась на Атреда. Вона сподівалась на його підтримку. Він зажди був на її боці у суперечках з Ноелом, хоч і приховував це. Та цього разу Паті зрозуміла, що перестаралась. Атред був зацікавлений парком не менше, ніж Ноел, Паті це бачила. Та й сама вона, хоч і боялась, але хотіла гуляти парком далі. Вона вже жалкувала, що зупинилась.

Ноел теж дивився на Атреда з надією, що той його підтримає. Атред думав не довго, він хотів йти далі, але й Паті відпускати саму не хотів:

- Паті, ходімо, тут дуже гарно.

- Ні, - неохоче але твердо сказала Паті. Вона була надто горда, щоб відмовлятись від своїх власних слів.

- Та ходімо, небезпечно повертатися самій.

- Не так небезпечно, як залишитись тут, - роздратовано сказала вона і швидко пішла назад. Більше вона говорити не могла - ледь стримувала сльози.

Вона швидко йшла широкою стежкою, яку починав оточувати туман. Вона надіялась почути кроки позаду, але там була лише тиша. Вона вже не стримувала сльози - тонкими струмками вони текли по її обличчю. Слова Атреда вона сприйняла як зраду, як образу, вони боляче вдарили її. Хоч вона й знала, що він скаже. Вона хотіла від них забагато - щоб вони відмовились від цікавої прогулянки на користь нудному сидінню у замку.

Звичайно, зараз вона виправдовувала себе, вона будувала плани, куди б вони могли піти в замку, як погуляти. Якби повернулись з нею. Подумки, вона обіцяла їм, що нудним сьогоднішній день не буде. Але що поробиш, вже нічого не зміниш. Найбільш гірко було через те, що їй було однаково - йти, чи повертатись назад. Просто їй хотілось вкотре показати Ноелу, що Атред на її боці і підтримає будь-яке її рішення. Достатньо було б, якби він просто погодився повернутись, зовсім не обов’язково було справді повертатись.

Так прикро Паті не почувалась вже давно. Це був найгірший день у її житті, думала вона. Що їй тепер робити? Йти в бібліотеку? Це смішно, коли її друзі будуть гуляти парком, вона сидітиме над книгами. Це жахливо. Їй доведеться йти в свою кімнату і цілий день картати себе.



Атред довго дивився вслід Паті. Ноелу це не подобалось, він постійно говорив насмішки на адресу "дівчинки-боягузки", але Атред його не них не зважав. Ноел хотів швидше йти далі, але вже бачив, що переміг, тому можна і почекати. Доки сестра не розчиниться в цьому ранковому тумані.

Щоправда, коли вони виходили з замку, туману не було. Можливо, він тільки всередині лісу.

Атред вагався. Він зовсім не розумів, чому Паті повернулась. Вона ж сама хотіла сюди піти, сама їх тягнула. А тепер йде назад. Мабуть, образилась, що він не пішов з нею. Але то було б по-дурному, Ноел перестав би його поважати. Це ж смішно - виконувати всі забаганки тих дівчат. Їм тільки дай волю, вони таке повигадують... Де ж він це чув? Схоже, на слова Ноела.

Він одночасно відчував вину і роздратування. Вона ж бачила, що йому цікаво тут бродити, то чого повернулась назад? Тим більш, що ніякої небезпеки поки не було, а її слова зовсім непереконливі. Мабуть, вона сама не знає, чого хоче.

Він дивився їй услід, доки вона не зникла у тумані. Надіявся, що вона повернеться. Але вона не повернулась.

Вони з Ноелом пішли далі. Атред відразу відмовився звертати у темні бічні алеї, які тепер ще й тонули в тумані. Він добре розумів, що це й справді небезпечно. Йому найбільше хотілось потрапити в одну з тих невеличких будівель, що вони бачили з замку. Вони видавалась дуже химерними, хоч розгледіти з такої віддалі та серед дерев їх було важко. Там має обов’язково бути щось цікаве.

Проте ніде поблизу їх не було видно. Вони йшли вже досить довго, аж раптом попереду почувся шум. Хлопці зупинились. Навіть на обличчі Ноела з’явився страх. Шум був не дуже гучний. але дуже дивний. Немов рухалось, щось дуже велике. У Атредовій голові з’явилось зображення велетнів, драконів та інших велетенських тварюк. Йому стало не по собі. Можливо, Паті й була права. Він наближався і вони з Ноелом, без жодного слова, кинулись у найближчу бічну алею.

Вони бігли крізь туман, що ставав дедалі густішим, попід велетенськими кронами дерев. Все глибше і глибше у хащі. Бігли дуже довго і коли, нарешті, зупинились, то не чули жодного звуку окрім власного важкого дихання.

Бігли вони не прямо - постійно звертали з одних алей на інші, на лісові стежки. Бігли так, щоб заплутати сліди, але тепер точно не зможуть повернутися тією ж дорогою назад. Та вони й не стали б туди повертатись ні за яких умов.

- Знаєш, може Паті й була права. Тут небезпечно, - сказав Атред.

- Не знаю... Та зараз начебто все нормально. Без ризику нічого не буває.

- Якби хоч Паті пішла до замку. Аби тільки не надумала повернутись до нас.

Ці Атредові слова схвилювали й Ноела. Він розумів, що вони вчинили безглуздо, відпустивши Паті саму. Треба було провести її до замку.

- Вона не повернеться. Ти її не знаєш. Як вирішила, щось зробити, то вже не змінить свої плани, хоч там що.

- Це добре. Надіюсь, вона встигла повернутись до замку.

- Встигла, - сказав Ноел, хоч впевненості в його голосі не було. - Так. Мабуть, відкладемо пошуки на пізніше - треба вибиратися звідси і перевірити чи все у Паті гаразд.

- Я теж так думаю.

Проте сказати було легше, ніж зробити. Вони довго оглядали навколишні хащі та стежку. Все було однакове. Вгадати, з якого боку кінець лісу, неможливо. Сонце сховалось за хмарами. Цілком може піти дощ, тоді буде взагалі весело...

Вибору не було, і вони рушили навмання. Йшли вони дуже довго, під кінець ледве тримались на ногах. Але наприкінці доля їм всміхнулася, і вони знову вийшли на алею, вимощену дрібними камінчиками. Хоч виходу з лісу ніде не було видно.

Поступово гравійна доріжка змінилась на кам’яну, почали з’являтися бокові відгалуження, ліс порідшав. Час від часу зустрічались кам’яні постаменти, фонтанчики. Усе було занедбане. Крізь каміння подекуди проростала трава. Невдовзі попереду з’явилась невелика кругла кам’яна будівля.

Хлопці озирнулись по бокам, набрались сміливості і підійшли до неї. У середину їм потрапити не вдалось - двері були наглухо забиті. А вікна такі запилюжені, що крізь них нічого не видно. Вони сіли на сходи, щоб перепочити.

За півгодини вони піднялися зі сходів. І відразу почули якийсь шум у будівлі. Двері заскрипіли і відкрилися. Хлопці перелякано відступили назад. Але звідти вийшов лише учень. Вони полегшено зітхнули, то був другокурсник Керт, якого всі називали Гравцем.

Він був увесь у пилюці і старанно обтрушувався. Колин арешті помітив їх, то добряче здивувався.

- Що це ви тут робите?

- А... Гуляємо парком.

- Та невже? - Його погляд іронічно сковзнув по них.

- А... що там... у будинку? Ми не могли туди зайти, - спитав Ноел.

- Там? Нічого. Там таємний хід... Вихід, точніше. Звідси ви нікуди не потрапите. Ну, що ж, бувайте.

Він хотів був йти, але Атред зупинив його:

- Зачекай! Ми заблукали, покажи нам, як вийти з парку.

- А... Ясно. Хто ж бродить парком, коли він змінюється? Добре, йдіть за мною, тут недалеко. Вам ще пощастило, що ви вийшли з хащ. Як правило, звідти не повертаються. У цей період.

Атреда здивувало, звідки Гравець знає про те, що вони були у хащах, але він промовчав.

Вони пішли однією з алей. Невдовзі шлях перерізав невеликий струмок. Через нього був місток, але Гравець сказав:

- Краще перебрести цей струмок, тут мілко. Бо на містку раніше була пастка - все одно падаєш у воду.

Вони вчинили за порадою. Там і справді було не глибоко - навіть до колін не діставало.

Нарешті вони вийшли з лісу. У повітрі плавали відгалуження туману, який густою пеленою вкривав парк. Вони були неподалік від художньої майстерні. Вже вечоріло, вони пропустили обід, а, можливо, й вечерю.

- Звідси знайдете дорогу? - запитав Гравець.

- Так. Дякую, що вивів нас звідти.

Гравець кивнув і пішов у бік замку.

Атред і Ноел полегшено зітхнули.

- Добре, що хоч цілі вибралися звідти.

- Тепер треба перевірити чи все гаразд з Паті.

- Так.

Тільки Ноел промовив це, як в тумані, що огортав ліс, з’явилась невелика постать. Вона повільно рухалась до замку. Атред перший впізнав Паті і, зляканий, побіг до неї.

Коли вони наблизились, Атред спершу засумнівався, чи це Паті перед ними - так вона змінилась. Вона була бліда як полотно, йшла похитуючись.

Хлопці стали перед нею і вона зупинилась, але дивилась крізь них. У Атреда похололо на серці, здається, вона не впізнавала їх.

- Паті? - стурбовано сказав Ноел. - З тобою все гаразд?

Ці слова немовби повернули її до свідомості. Вона поглянула на Ноела, немов щойно його побачила, і кивнула. Вона вся ледь помітно тремтіла. Атред вирішив, що то від холоду, у нього самого цокотіли зуби. Потім пішла далі до замку. Хлопці попростували поряд з нею.

- Ти була права, - винувато сказав Атред. - Треба було повертатись.

Паті байдуже кивнула.

- Так, - додав Ноел. - Ми таке відчули, просто жах. Більше ноги моєї не буде у цьому парку.

- Паті, що з тобою? - Атреда лякала її поведінка. Раніше вона такою ніколи не була.

Ноел хотів узяти її за руку, але вона злякано відсахнулась. Ноелу здалось, що його огорнуло холодом від Паті.

Вигляд дівчинки лякав їх обох, але вони не наважувались знову питати. Можливо, вона теж щось чула чи бачила. Та це все дрібниці, головне, що залишилась жива.

Коли вони зайшли у замок, надворі вже стемніло. Нічого собі - вони провели у тому клятому лісі майже увесь день. Атред тільки зараз відчув голод.

- Треба піти на кухню, щось перекусити, - бадьоро промовив Ноел. - Я голодний, як вовк, та й ви, думаю, теж. Треба тільки сухі шкарпетки одягнути. Як ти думаєш, Гравець пожартував, коли примусив нас йти по воді? Хотів посміятись з нас?

- Навряд. Він же й сам йшов.

- Дивно, це все. Та нехай. Зараз перевдягнемося та підемо їсти, так, Паті?

Та не відповіла і Ноел продовжив:

- Не хвилюйся. Ти, мабуть, заблукала. Той ліс просто жах, але головне, що ти вийшла. Зараз наберемо харчів і підемо в учнівську, там тепло біля каміну. Погріємось, розкажеш, що там сталося. Можна і в кімнату не заходити, висушимо ноги біля вогню.

- Так, якщо там нікого немає, - сказав Атред.

- Думаю, що немає. Ходімо, займемо місце, а я збігаю вниз за їжею. Я вже профі у питанні випрошування у кухарів! Вони мене добре знають. Згода, Паті?

Замість відповіді Паті звернула у дівчачу вітальню, біля якої вони саме проходили. Атред і Ноел зупинились збентежені. Вони переглянулись, а потім пішли за нею. Ще було не пізно і їм дозволялось зайти. Проте Паті ніде не було, мабуть, зайшла до своєї кімнати. Вони довго стукали, просили її вийти, але відповіді не було.

- Вона образилась, - сказав Ноел. - Ходімо, вона не вийде. Як вб’є собі щось в голову... Але настрій у неї швидко змінюється. Завтра поговоримо.

Атреду не залишалось нічого, як погодитись з Ноелом. Вони вийшли з вітальні, постійно озираючись у надії, що Паті таки вийде з кімнати. Але Паті не вийшла.

Коли двері вітальні за ними зачинились, Паті вийшла з-за шафи біля входу і попрямувала до своєї кімнати. Зайшла, міцно зачинила двері, та сіла у ліжко. Байдужим поглядом вона дивилась у підлогу. Спочатку вона не могла навіть заплакати.