Глава 9 (украинский)

Рівно два тижні тому

Зла на увесь світ і на саму себе, Паті брела парковою алеєю, на якій туман ставав усе густішим. Вона майже нічого не помічала - надто була заглиблена у свої думки. Не помітила, як випадково перейшла у бокову алею, коли головна звернула вбік. Зрозуміла це лише тоді, коли кам’яна кладка під ногами змінилась на звичайний гравій.

Стривожена, вона зупинилась і озирнулась по бокам. Через туман майже нічого не було видно - лише обидва боки доріжки на кілька футів та темні силуети дерев з інших сторін.

Найрозумнішим, мабуть, було повернутись до того місця, де вона збилась, але щось лякало її в тумані позаду. Вона боялась, що заблукає ще більше. У цьому парку, схоже, шлях назад зовсім не такий самий, як шлях уперед.

Тому Паті пішла далі. Вона надіялась, що йде в правильному напрямку і невдовзі залишить цей клятий ліс, але її надія поступово зникала. Хоч через туман майже нічого не було видно, але Паті відчувала, що ліс навколо ставав ще густішим, ще більш зловіщим.

Що взагалі відбувається сьогодні з цим парком? Він став майже таким жахливим, як темні ліси поза Академією. здавалось, що ті ліси проникли сюди... Їхній дух присутній у цьому парку, немов вони от-от увірвуться сюди - разом з темними силами, жахливими і проклятими створіннями.

Паті вже мріяла не про те, як вибратись з парку. Вона хотіла лише одного, щоб поряд були Ноел та Атред. Або хтось інший... Вона була навіть готова попросити вибачення, і таки зробила б це, якби зараз назустріч їй вийшли хлопці. У такому стані вона була. Вона боялась, і не тільки за себе, а й за них. Вона відчувала себе винною у всьому - і втому, що заохотила їх йти сюди, і в тому, що покинула їх. Поодинці вони тепер взагалі можуть не вибратися з цього проклятого лісу.

Паті була у розпачі, на її очі знову накотилися сльози. Але якесь шарудіння змусило її повернутись до реальності. Насправді слухом вона не почула нічого, але відчула, що попереду щось є. Вона уповільнила крок і стала ретельно вдивлятись у туман. Та туман тепер став настільки густим, що і за кілька кроків нічого не було видно.

Раптом з туману виринула постать. Паті скрикнула від переляку. Страх скував її, вона не могла й поворухнутись. Їй хотілось закричати знову, але її язик заціпенів.

Обличчя до обличчя вона зіткнулась з дівчиною. Та, здається, не помічала її. Дівчина стояла посеред дороги, немов очікувала на щось. Весь її одяг був подертий, а обличчя і тіло закривавлене. Вона ледве трималась на ногах, здавалось, порив вітру може звалити її. Проте навіть не тремтіла і взагалі, схоже, не відчувала ніякого болю.

Обличчя, з кількома синцями і порізами було смертельно блідим. Паті могла б подумати, що це якийсь привид чи мрець, якби не ледь помітний пар, що вказував на дихання. Тут стало так холодно, що навіть пар йшов з уст.

Дівчина не помічала Паті. Байдужими, пустими очима дивилась вона кудись крізь неї. У її очах не було ні болю, ні страху - його там просто не залишилось, вона вже була не здатна щось відчувати.

Кілька довгих хвилин Паті дивилась на дівчину. Тепер вона розуміла, що це кінець. Це вже був справжній вісник смерті, не те, що той жалюгідний привид у замку.

Дивно, але коли вона зрозуміла це, то не відчула ніякої паніки, ніякого розпачу.

Тільки порожність. У неї немов зникли всі думки, бажання, відчутті, страхи - чого ж іще боятися? Натомість з’явився спокій, якийсь дивний, абсолютний спокій. І свобода, повна свобода, хоч вона не могла й поворухнутись. Це було дуже дивно. Але неможливо пояснити людські почуття у такі хвилини, можна хіба спробувати їх описати.

Час спливав, але нічого не відбувалось. Дівчина немов чогось чекала. Чи когось чекала... На Паті вона так і не звернула ніякої уваги, хоча, без сумніву, бачила її. Паті відчула неймовірний жаль до цієї дівчини. Паті розуміла, що загроза йде зовсім не від неї, не з її вини. Розуміла, що ця дівчина - лише нещасна жертва, якою невдовзі стане і Паті.

Дівчинка відчувала, що вони тут не одні. Багато очей спостерігало за ними з туману, хоч нічого не відбувалось. Здавалось, усе чогось чекає. Чекає закривавлена дівчина, чекає ліс, чекає туман. Чекає і Паті.

Дівчинці здалось, що минула вічність, перш ніж щось почало відбуватись. Спершу туман став потроху відступати - можна було побачити краї дороги, згодом навіть найближчі дерева. Потім він якось швидко сховався за деревами, оголивши дорогу. І Паті побачила чоловіка, що йшов їм назустріч. Крижаним вітром війнула від нього, коли він наблизився. На Паті він не звернув ані найменшої уваги. Його обличчя випромінювало байдужість і жорстокість, але напевне його розгледіти Паті не могла. Бо не могла відірвати погляд від дівчини. Та якби їй це і вдалось, то все одно не побачила б обличчя.

Паті слідкувала за ним краєм ока. Він мовчки пройшов повз неї і поклав руку на плече дівчини, що стояла біля Паті. Та аж здригнулась від цього дотику, на обличчі дівчини (котра, здавалось, вже не здатна щось відчувати) з’явилась біль.

Вона повернулась і пішла поряд з ним. Він недбало тримав руку на її плечі, але дівчина зігнулась, немов там була гора каміння.

Вони відійшли вже досить далеко і Паті не знала, що робити. Вона прекрасно розуміла, що надії немає. Навіть якщо вони підуть, нічого не сказавши, це нічого не змінить. Вона побачила смерть у обличчя і це була її власна смерть.

Проте чоловік зупинився, він напівобернув голову і недбало промовив:

- Я зараз зайнятий. Прийдеш за два тижні, у неділю.

Хоч він був далеко, але голос звучав чітко у мертвій тиші. У ньому відчувалось якесь насмішкувате вибачення.

Знову порожнеча наповнила Паті. Але цього разу це була дуже гучна порожнеча. У неї потемніло в очах, вона зовсім не відчувала того, що відбувалось навколо. Вона навіть не помітила як чоловік із закривавленою дівчиною зникли на боковій стежинці, що вела до кам’яного склепу посеред сухих дерев.

Паті не знала, скільки вона простояла там. Вона не відчувала холодного вітру, що тріпав її одяг, носив по стежинці опале осіннє листя. Пустота почала вщухати, хоч нікуди не зникла зовсім. Вона почала бачити, що навколо неї. Поверталось відчуття реальності.

Він дав їй два тижні. Це було жахливо. Краще б все відбулось відразу. Це кошмар - знати, що тебе чекає. І чекати. Але вибору не було.

Вона відчула страшенну втому і виснаження. Вона сіла прямо на гравійну доріжку. Вона довго дивилась на листя, яке носив вітер. Химерні вихорці навколо її ніг, навколо неї. Кожен листочок зблискував у повітрі, то піднімаючись, то опускаючись. Вітер носить їх у повітрі, іноді дуже високо, а потім тягає по землі - серед пилу і каміння.

Спочатку Паті не хотілось нікуди йти звідси. Просидіти тут цілу ніч... І так всі дні, що залишились. Їй нічого робити в замку. Їй не хочеться, їй не можна говорити ні з ким. Ніхто не зрозуміє... Може, Дан зрозуміє, але це вже не має ніякого значення.

Проте вона вирішила таки сходити в замок. Тепер вона зможе подивитись на Академію інакше, іншими очима. Подивитись з іншого світу. Світу, до якого цей замок не належить. Переважна його частина не належить. Вона зможе побачити те, чого раніше не бачила. Хоча навіщо? Тепер вже ніщо не має сенсу.

Попри відчай і байдужість у неї зародилась маленька надія - Еолін. Тому зі стогоном - її ноги затерпли від сидіння у незручній позі - вона піднялась і побрела стежкою далі.

Їй було байдуже вийде вона з лісу чи ні. Мабуть, через це вона вийшла з нього досить швидко. Хоч тепер час йшов для неї інакше, ніж як для решти учнів та викладачів.