Утрачена учениця (Утерянная ученица), закончен

І'мя автора: Dusk
E-mail автора: доступен только для зарегистрированных
І'мя бети: (русский вариант) Гелла Блэкмор
E-mail бети: доступен только для зарегистрированных
Рейтинг: G
Пейринг: герои не от Ролинг
Жанр: Ангст
Короткий зміст: Два ученика магической школы а-ля Хогвартс пытаются найти свою однокласницу (и, по совместительству, сестру одного из учеников), которая исчезла около месяца назад. Текст на украинском языке, есть и русский перевод.

Название	Опубликовано	Изменено	Просмотров
Глава 1 (украинский)	Jun 5 2006, 15:44	--	1762
Глава 2 (украинский)	Jun 5 2006, 15:45	--	950
Глава 3 (украинский)	Jun 5 2006, 16:05	--	1038
Глава 4 (украинский)	Jun 5 2006, 16:15	--	1024
Глава 5 (украинский)	Jun 5 2006, 16:17	--	929
Глава 6 (украинский)	Jun 5 2006, 16:21	--	1045
Глава 7 (украинский)	Jun 5 2006, 16:23	--	1072
Глава 8 (украинский)	Jun 5 2006, 16:24	--	1030
Глава 9 (украинский)	Jun 5 2006, 16:28	--	1014
Глава 10 (украинский)	Jun 5 2006, 16:31	--	1085
Глава 11 (украинский)	Jun 5 2006, 16:33	--	957
Глава 12 (украинский)	Jun 5 2006, 16:35	--	1028
Глава 13 (украинский)	Jun 5 2006, 16:38	--	985
Глава 14 (украинский)	Jun 5 2006, 16:39	--	1020
Эпилог (украинский)	Jun 5 2006, 16:42	--	1097
Глава 1 (русский)	Jun 5 2006, 16:45	--	978
Глава 2 (русский)	Jun 5 2006, 16:49	--	977
Глава 3 (русский)	Jun 5 2006, 16:53	--	1114
Глава 4 (русский)	Jun 5 2006, 16:55	--	960
Глава 5 (русский)	Jun 5 2006, 16:57	--	998
Глава 6 (русский)	Jun 5 2006, 16:59	--	966
Глава 7 (русский)	Jun 5 2006, 17:01	--	943
Глава 8 (русский)	Jun 5 2006, 17:03	--	1016
Глава 9 (русский)	Jun 5 2006, 17:07	--	955
Глава 10 (русский)	Jun 5 2006, 17:08	--	949
Глава 11 (русский)(неотред.)	Jun 5 2006, 17:18	--	923
Глава 12 (русский)(неотред.)	Jun 5 2006, 17:23	--	1087

Прочитать весь фанфик

Оценка: +2

Поделиться:

Я теж... Хочу ще...

Я теж... Хочу ще...

Уже думаю над продой. Попытаюсь как-то повязать все эти многочисленные сюжетные линии и разъяснить хотя бы основные моменты.

Чекаю...

Dusk, а хтось там розказував, шо одна частина тільки лишилась....:)
не знаю, але мені про те шо було до академії не сподобалось. не втему. я правда не знаю. що буде далі, але покищо мені здалось саме так. там такий напружений розвиток сюжету, і опачки, якась фігня. може це звичайно іще тому, що взагалі усе поставлено догори дригом: за тиждень, за місяць, іще до вступу... із булканнями паті по лісу це було виправдано, але з отаннім уривком... ти явно шось не додумав. можливо треба було трохи його розтягнути, як історію в історії зробити, чи іще щось, бо сильно сухо получилось і невідомо для чого.... а взагалі, імхо, найкраще було все це добро видати окремою історією. бо я так розумію, шо ти цей момент придумав недавно і лише з тою метою, шо в тебе з"явились якісь ідеї, якими ти хотів поділитись... отаке...

horberdin,
Ти помиляєшся, цей момент був написаний давно, просто спершу я не збирався його викладати. Він буде повязаний з фіналом, точніше з епілогом. Я його виклав у вигляді паузи, доки буду думати над тим, як усі кінці звязати докупи. Недавно у мене були певні проблеми в "особистому житті", як кажуть, тому прода затримується... Не було ніякого настрою писати. Надіюсь, це ненадовго.

Вже давно минув час вечері, а Дан все ще розглядав кулон. Тільки голод змусив його відкласти роздуми на пізніше. Він поклав прикрасу назад до кишені і вийшов з кімнати.

Коли він йшов темним коридором до виходу з магістерської частини, то знову думав про темряву, що тут відчувалась. Він намагався визначити, що саме тут було, але йому це не вдалось. Інтуїтивно він відчував, що це пов’язано з Темрявою. Але як саме, сказати не міг. Це не були темні клани, вони по собі слідів не лишають. Вони дуже добре вміють приховувати свою силу, через що їх так багато серед викладачів. Але це і не могла бути якась темна тварюка - таких дуже легко відчути, вони, переважно, самі мислити не здатні, тим паче приховувати себе.

Це було щось зовсім нове. Він навіть не міг сказати, чи це точно пов’язане з Темрявою. Він відчував холод, досить сильний. Такого тут давно не було. Хоч останні тижні щось подібне відчувалось, але не настільки, як зараз. Це був не звичайний холод, а магічний. Через якусь магію, через її дію, чи як наслідок дії. Якби викладачі тут побували, то хтозна чи й стали б перевіряти, що це. Вони беруться тільки за те, що явно пов’язане з Темрявою. І сюди вони заходять дуже рідко. Це ж не звичайні учні, за магістрантами контроль незначний. Вважається, що вони й самі в змозі дати собі раду.

Цей темний коридор йому завжди не подобався. Тут не було дверей до кімнат інших магістрантів. Натомість до якихось комірок, льохів і ще невідомо куди. Крім того повно різних закапелків, куди світло поодиноких маленьких факелів взагалі не потрапляло. Дан намагався добитися, щоб цей коридор трохи переробили, але підтримки не знайшов - користувався ним тільки він сам. Та й у більшості викладачів зараз зовсім інші клопоти. Їм не до ремонтів якихось усіма забутих коридорів.

Дан йшов повільно, поринувши у роздуми. Тому те, що сталось, застало його зненацька. Раптово він відчув чиюсь присутність зовсім поруч і зупинився. Досі його почуття вказували, що воно досить далеко. Але це тільки здавалось, це було маскування.

Він стояв біля одного з темних закапелків і яскраво відчував, що там хтось є. Звідти віяло холодом, немов був протяг. Він відчув Темряву - щось сповнене ненависті і злоби.

Тікати він не міг, це нічого не дало б. Тому трохи відступив і приготувався до захисту. Хоч йому і здалось, що істота нападати не збирається. Тоді б вона не стала заявляти про свою присутність, а напала б зненацька. Темряві чесність і честь не властиві.

Він відчув порух у темряві перед ним, хоч і не бачив нічого. Зовсім несподівано для нього звідти виринуло обличчя - його освітив факел. Здавалось, що воно просто матеріалізувалося з темряви.

Перед ним стояла дівчина - бліде обличчя аж з синім відтінком, темні губи, здавалось, чорні, темні кола під очима. Вона могла здатись виснаженою і хворою, але тільки здатись.

Дан опустив руки - можна забути про ті захисні закляття, що він приготував. Проти неї він нічого не вдіє. Вони надто могутні і дуже рідко ходять самі. Він вважав, що в Академії їх немає, але він помилявся.

Дівчина була трохи нижча за нього, але йому здавалося, що вона дивиться на нього згори вниз. Вона була одягнута у все чорне - вони зажди так одягаються. Слід було сказати, що дуже красиво одягнена. Вони мають смак, вони знають, що таке краса. Чорний плащ з високим коміром, під ним чорна блуза з тонким візерунком, з-під рукавів виглядали широкі мереживні манжети. У всьому її вигляді відчувалась гордовитість та зверхність. Так жорстокий лорд дивиться на селянина, що перетнув йому дорогу. У них всіх такий вигляд, але це не означає, що вони всі так думають. Вони й один з одним розмовляють з таким виглядом. Це їх етикет.

Її обличчя майже нічого не виражало, але він відчував як воно пашіло ненавистю і люттю. Вона ледве стримувала себе. Що це з нею? Чому вона така люта? І що їй взагалі від нього треба? Він ніколи не мав справ ні з ними, ні з їхніми ворогами... Як не дивно, він майже не мав ворогів серед темних. Багато з них навіть вважали його за свого. Надто туманними і підозрілими були його дослідження. Їм здавалось, що страх це те, що пов’язане з Темрявою, пов’язане з ними. А значить, оскільки він вивчає страх, то він вивчає і Темряву. А Темряву не можна вивчати без того, щоб вона не зачепила.

Дан мовчав і чекав, що скаже дівчина. Йому нічого іншого не залишалось. Але вона мовчала і просто дивилась на нього. На щастя, він не бачив, щоб уся та ненависть була спрямована на нього. Проте на щось, пов’язане з ним.

- Вона таки передала... - її сповнений люттю голос пролунав немов з могили.

- Що?

- Еолійська сволота... Вона мене одурила... Та нічого, вона за це дорого заплатить, - дівчина криво усміхнулась.

Дан помітив, як зблиснули її білосніжні зуби з іклами. Ікла були зовсім не такими великими, як він собі уявляв. Лише трохи збільшені людські різці.

- Що тобі потрібно? - запитав він.

- Нічого. Від тебе - нічого... Майже нічого. Тільки поговорити. Ти ще не зробив свій вибір, але я й так бачу, який він буде.

- Який вибір?

- Не має значення...

Дівчина замовкла і подивилась кудись вбік. Вона немовби бачила крізь стіну. Немов дивилась на когось, хто там був. Вона знову криво усміхнулась.

- Яка ж вона дурна... Які ж дурні ці еолійки... - Потім перевела погляд на Дана. - Ти ж навіть не знаєш, що вона тобі дала. Вона діяла, немов ти еол, - знову крива усмішка на обличчі. - А ти ж лише людина.

Дівчина якось дивно усміхалась, у цій усмішці була злоба і ненависть, вона немовби сміялась з усіх, з усього світу. І в той же час, це була по-своєму красива усмішка.

- Ти говориш про Еолін? - невпевнено почав Дан.

Посмішка зникла і очі дівчини знову стали жорсткими.

- Не називай її імені... - Вона перевела погляд на кишеню Дана, де лежав кулон. - Добре, що ти не вдягнув його... Яка ж вона дурна... Навіть не додумалась сказати...

- А що б сталося, якби я його вдягнув?

- Ти що, насміхаєшся з мене?

Дан несвідомо зробив крок уперед. Йому хотілось краще розгледіти вампірку. Йому здалось, що вона якось неприродно тримає свою ліву руку.

Проте на його рух дівчина голосно засичала і відступила назад. Він знову побачив її ікла, тепер вже не у посмішці. Її майже тваринна реакція, немов дикої кішки, його не на жарт перелякала.

- Не підходь, - прохрипіла вона. - Мені й так неймовірних зусиль коштує бути тут. Якби ти вдягнув ту прокляту штуку, я б і підійти до тебе не змогла. Та все склалось не так вже й погано. Хоч раз я зможу з тобою поговорити.

Дан встиг помітити, що з рукою і справді не все гаразд. Вона, схоже, зламана. І взагалі вампірка, як йому здавалось, стримує біль. А якщо вона поранена, та ще й кулон на неї так діє, то вона не може загрожувати йому попри її силу. Це додало йому впевненості і він вже міг дивитись на дівчину зверхньо. Вона помітила цю зміну, але нічого не сказала.

- Ти не можеш підійти до мене? Це добре. Про що мені говорити з тобою? Я не хочу мати справу з Темрявою. Я не бачу перешкод, щоб не піти звідси і не повідомити декого, що у замку присутній вампір.

Він вже повернувся, щоб йти, як вампірка засичала.

- Дурень! Навіть десяток кулонів не врятують, коли на тебе накинеться увесь Дім.

Від цих слів у Дана прохололо на серці. Як він взагалі міг допустити таку необачність і нагрубити вампірці... Він же знає, що вони не ходять поодинці.

Дан швидко повернувся до дівчини, але цього разу зупинився вчасно, їй не довелось відскакувати. На диво, тепер він не помітив у її погляді люті. Навпаки, - і це неабияк його здивувало, - він побачив там справжній розпач.

- У Академії немає Дому і ніколи не було, а зовнішні... - він намагався додати собі упевненості, але дівчина його перебила:

- Дурень, у Академії вже створено Дім! - при цих словах її очі знову зблиснули неймовірною люттю і гордістю.

Такий погляд може бути тільки у тієї, що входить до Дому. Поодинці чи невеликими групами вони ведуть себе дуже обережно і невпевнено. Вона додала:

- А щодо минулого... Ти, мабуть, погано вчив історію Академії.

Дан не знав, що відповісти. З її обличчя він бачив, що Дім таки справді створено. Це жахливо. Це майже кінець. Навіть багато могутніх магів не зможуть подолати Дім. Дан не був впевнений, що в Академії знайдуться сили, які були б здатні хоча б стримувати його.

- Це жахливо, - не втримався він.

- Як для кого, - усміхнулась вона.

- Але що потрібно Дому від мене? Через що...

- Скажи спасибі тій проклятій еолійці... це вона у всьому винна...

- До чого тут вона?

- Якби вона не лізла куди не слід, з тобою б нічого поганого не сталося б. Дім би не загрожував тобі, навпаки.

- Навпаки? Що значить "навпаки"? - Дан стривожився ще більше.

- Нічого. Це вже не має значення, вона все зіпсувала.

- Що вона зіпсувала? Що взагалі тут діється?

- Запитай краще у неї. Одне я тобі скажу - вона зробила неймовірну дурницю. Вона намагалась захистити тебе від мене, слід визнати, їй це вдалось. Коли ти надягнеш цей проклятий кулон, я й не підійду до тебе. Та вона не врахувала дечого. По-перше, я тобі нічим не загрожувала, а по-друге, своїми діями вона нацькувала на тебе і на... нацькувала увесь Дім. А проти Дому вона вже тобі нічим не допоможе, навіть якщо віддасть своє жалюгідне життя. - Вампірка знову криво усміхнулась.

- Я тобі не вірю. Жодна еолійка не стане робити нічого, що завдасть комусь зла. Тільки навпаки.

- З її точки зору вона так і робила. Але запам’ятай - я тобі не загрожувала! Ти ж помічав мою присутність?

- Так. А що тобі взагалі було від мене потрібно? Якщо ти мені не загрожувала?

- Це вже не має значення... Проте, якщо хочеш знати... Я хотіла, щоб ти став одним з нас, щоб ти увійшов до Дому, коли його створили, і щоб...

- Ти хотіла зробити мене вампіром?!

- Так, це...

- Нічого собі! І це ти називаєш "не загрожувало"? Це ж гірше за смерть...

- Це не гірше за смерть! - Люто вигукнула вампірка і Дан змовк. - Та навіть не можеш уявити собі, що це.

- Добре, я розумію, що ти вважаєш свою расу найкращою. Вважаєш, що бути такою, як ти - це найвище щастя, але...

- Я так не вважаю. Я не казала нічого такого. Бути такою, як я, це неймовірно важко. Ми не маємо свободи вибору, як і еоли. На відміну від людей. Але, оскільки я не можу стати людиною, то моє завдання робити вампірами людей. Тих, хто достойний цього.

- Я достойний, ти вважаєш?

- Так. - Вона сказала це з викликом, мабуть, відчула іронічні нотки у попередньому запитанні. Дивно, але після цих слів і погляду у Дана відпало бажання іронізувати.

- Добре, а ти хоч спитала б у мене чи я цього хочу?

- Ні.

- Ясно. А ще кажеш, що у людей свобода вибору...

- Я знала твій вибір ще тоді. Я знала, що ти відповіси, якби я запитала. Вампіром не має права бути людина, яка хоче цього.

- Справді? Гм... Я й не думав. А чому?

- Такий закон.

Запанувала тиша. Вампірка про щось напружено думала.

- А як ви робите людей вампірами? П’єте кров, тільки не всю?

- Ми ніколи не випиваємо усієї крові. Її забагато.

- А від чого ж вони помирають?

- Від укусу.

- Отруєння?

- Щось таке. Я не знаю... А яка тобі взагалі різниця?

- Хотів би знати, що ти збиралась зробити зі мною.

- Просто вкусити. Це майже не боляче. - Вампірка якось несміливо посміхнулась.

Дан подивився на її зуби і засумнівався, що це не боляче. Проте сам не розумів навіщо став її розпитувати про це. У нього з’явився якийсь новий інтерес до цієї вампірки. Він подумав, що якщо поговорить з нею ще годину, то, чого-доброго, сам попроситься стати вампіром.

- Все ж я вдячний Еолін, хоч і не розумію навіщо вона це зробила... - При імені еолійки дівчина знову засичала. - Хай навіть я й приречений, але я знаю, що скоро в Академії почнеться таке, що й без твого Дому мені був би кінець.

- У тому то й справа, що ні. Я хотіла, щоб ти увійшов до Дому, бо хотіла, щоб ти був на боці переможців. Щоб ти був у безпеці.

-Я надаю перевагу боку переможених. В Академії ніхто не виграє, всі тільки програють. І хто найсильніше програє, той досягне найбільшого.

- Я бачу це. Бачу твоє ставлення... Може це й краще... Боюсь, що ти залишився б таким і після ініціації. Тоді б я картала себе решту життя. А воно в мене надто довге...

- То ти вже не хочеш робити з мене вампіра?

- Ні.

- Це добре. Про це ти хотіла поговорити. Чи ще про щось?

- Хотіла поговорити про Дім... Хотіла, щоб ти знав, хто у всьому винен.

Дан не знав, що сказати їй. Зрозуміло, якщо еолійка й винна у чомусь, то мимоволі. Він не відчував, що вона винна. Та й ніколи б не подумав про це, навіть якби вона справді нацькувала на нього Дім. Його дратувало і непокоїло лише одне - він не розумів причин цього всього.

Навіщо вампірці полювати за ним? Навіщо Еолін дала йому кулон? Для захисту? Але ж від Дому це не захистить. Тоді від чого цей захист? Виходить, що від цієї вампірки? Але він не відчував загрози для себе від цієї дівчини, що стояла перед ним. Звичайно, вона була Темна, вона належала до Проклятого Роду. Але ж вона не в змозі щось змінити. Їй не дано можливості обирати між Світлом і Темрявою. Вона народжена такою і помре такою. Проте він знав про випадки, коли вампіри хотіли позбутись Темряви, він навіть бачив це одного разу... Як би йому хотілось, щоб ця дівчина була світлою. Щоб він міг поговорити з нею, як людина з людиною.

- Навіщо тобі усе це? Навіщо ти робиш усе це?

- Тобі не зрозуміти...

- Я й не розумію. Ти Темна, мусиш жити в Темряві і ненавидіти усе світле, всіх людей. Нищити їх, як той тип, що нещодавно вбив дівчину під час Гри...

- Так! Ти нічого не розумієш! Ми не однакові! Ми буваємо різні, як і люди. Всі ми ненавидимо світ і людей. І я ненавиджу людей, мені подобається, коли вони страждають, я отримую насолоду від цього. А знаєш чому? Тому, що я сама страждаю, неймовірно страждаю. Наше життя - суцільні страждання. Ми сповнені ненависті, бо не можемо дивитись, як люди щасливо живуть...

- Не так вже й щасливо. Далеко не всі.

- У тому й справа! Вони, принаймні, мають вибір, вони можуть обрати щасливе життя, хай навіть збоку воно виглядатиме жалюгідним, і бути щасливими у цьому житті. А ми не можемо! Ми приречені бути такими, які ми є. Ти не можеш уявити як це - постійно страждати і не мати можливості зменшити ці страждання, ніхто не допоможе тобі, тобі ні з ким поговорити і ти можеш тільки мовчки мучитись, або виливати свою ненависть і біль на інших...

- Я не розумію. Про які страждання ти говориш?

- Біль. Про звичайну фізичну біль. Чим більше ми вбиваємо, тим слабшою вона стає, але й гіршою. Це вже не різка, жахлива біль, а тупа, нудотна, хвороблива. Чим слабкіша біль, тим гірше - тим нижче ти опускаєшся, тим більше Темрява поглинає тебе і ти втрачаєш себе... ти можеш отримати неймовірну могутність, але повністю втратити свободу. Ти вже не зможеш чинити чогось сам, тобі постійно здаватиметься, що за тебе це робить хтось інший. Або, що ти лише виконуєш чужі накази. Ти стаєш рабом. Ти не можеш уявити, як це жахливо для вампіра, коли він втрачає свободу - адже це те, заради чого у Прадавні Часи ми повстали проти Світла і були прокляті. Серед вампірів немає чаклунів, знаєш чому? Тому що вони - раби Темряви. Ми не користуємось Темною магією, бо заглиблюючись у неї, істота стає її часткою - як ті безликі тупі тварюки, що служать Темним Володарям. Всі ті орки, гобліни, тролі і безліч інших. Ми вампіри, ми найдосконаліша раса у цьому проклятому світі. Ми найрозумніші і наймогутніші, ми можемо все, але й плата страшна - наша кров проклята і ми мусимо пити чужу, щоб жити. А чужа кров - це муки, і не тільки фізичні, хоча головним чином саме так. Ми не просто Темні, ми Чорні, що значить - ми не витримуємо світла взагалі. Навіть у буквальному розумінні - ми гинемо від сонячного проміння і ми ніколи не зможемо стати світлими, якби й хотіли. Бо світло - це наша смерть. За кожен крок у світло доводиться розплачуватись неймовірною біллю і стражданнями у кінці яких смерть. За кожен крок до Темряви доводиться розплачуватись свободою і свідомістю. Але ми Темні, ми живемо у ній і нею. Ми її частина, хоч багато з нас ненавидять її так само, як і Світло. А найбільше ми ненавидимо інших прислужників Темряви, особливо людей, що служать їй... Тут, в Академії, ми намагаємося не показувати цього - така традиція. Але в інших місцях ми знищуємо їх, знущаємося над ними як тільки можемо. Хоча серед нас є ті, кому подобається бути рабами, але вони ніколи цього не скажуть. Ми Високі Роди, ми аристократи, і були такими з Прадавніх Часів, за чистотою крові з нами не посперечається жоден королівський дім Ери, навіть еолійський. Серед вампірів немає не високих - ми всі дворяни. Ми ніколи не були рабами, ми ніколи нікому не служили.

- Я не знав усього цього.

- Ти дуже багато чого не знаєш.

- Але ж дехто з вас обирає світло... я знаю...

- Обирає?! - вампірка аж скрикнула, її обличчя знову спалахнуло ненавистю. - Що обирає? Ти хоч знаєш, що їх чекає? Ти хоч знаєш, що для цього треба робити?

- Не пити кров.

- Так! Тоді ти будеш вільний від Темряви, не нестимеш її у душі... Так написано у якомусь трактаті, але то все дурниці. Ти перетворишся на жалюгідне створіння, що від болю не бачитиме світу, навіть якщо комусь і вдаватиметься підтримувати твоє життя. Така істота не буде схожа на живу, у неї не буде сил навіть щоб на ногах триматись, вона повільно помиратиме. У страшенних муках... Безліч хвороб, страждання... Вона не матиме сил навіть щоб думати... Такі є, але в Домах заборонено згадувати про них, вони - це сором Роду. І якщо ти бачив хоч одного, то розумієш чому... Навіть людина не піде на таке приниження, таке страждання невідомо заради чого. Це жалюгідно і жахливо! Ти не можеш уявити собі, що це таке! Ти хочеш, щоб я пішла на це? Ти хочеш, щоб я стала такою?

- Я не казав... - але Дан змовк, коли побачив вираз її обличчя. Це було лише на одну мить, йому здалось, що перед ним стоїть нещасна дівчинка, яка от-от заплаче, яка з біллю і надією дивиться на нього. Та за мить вона знову перетворилась на вампірку, що люто втупилась у нього. Її очі справді блищали, але то були сльози злоби... І все ж він відчув, яка вона насправді. Він зрозумів, що її сповнена ненависті і тіней душа прагне світла, чи хоча б спокою. І вона хоче, щоб він допоміг їй, хоч і сама не розуміє цього. Він відчув якийсь неймовірний жаль до неї, до цієї нещасної, сповненої болі і страждань дівчини. Йому хотілось допомогти їй, врятувати від темряви і болю. Йому хотілось обійняти її і втішити, хотілось, щоб вона відкрилась йому такою, якою була насправді.

Несвідомо він зробив кілька кроків уперед, щоб обійняти її. Цього разу вона не відступала назад, але не змогла приховати біль. Її обличчя скривилось, з вуст вирвався глухий стогін.

Вона відчувала неймовірну біль, як ще ніколи в житті, але їй було все одно, вона хотіла, щоб він підійшов і обійняв її, чого б це не коштувало. Вона навіть ладна була зробити крок назустріч, але не могла. Вона знала, що буде, якщо він торкнеться її, але не хотіла видавати себе, їй було байдуже, вона була ладна померти тут. Але біль видала її, дівчина не змогла приховати її.

Дан помітив це і отямився. Він відійшов назад. У нього навіть майнула думка віднести кулон до кімнати, йому не хтілось, щоб дівчина так страждала.

Вона відчула його думку, побачила, як він поглянув у бік кімнати.

- Кулон тут ні до чого... Він мало що змінив... Та раз ти взяв його, то вже не полишай... - глухо промовила вона.

- Ти ж сама казала, що не можеш і підійти до мене через кулон.

- Так. Але я й раніше не могла підійти... Підійти так, як би мені хотілося... А біль... Це навіть краще...

- Тобто?

- Ти не зрозумієш.

Дівчина прихилилась до стіни. Схоже, що вона втратила багато сил через необережні кроки Дана. Вона довго мовчала, а потім сказала, не підіймаючи голову:

- Ти думаєш, я не думала про це? Ти думаєш, я не спостерігала, ховаючись, за тією дівчинкою? І не я одна... Ти про неї говорив, ти, мабуть, бачив її, вона не особливо криється... Та в неї принаймні було заради чого піти на це... Вона мала мету, мала мрію... Проте її надії були марними - кому вона потрібна така? Тепер їй залишилось лише благати, аби смерть прийшла якнайшвидше. Я не хочу бути такою...

Дівчина знову змовкла. Потім стиха промовила:

- Кажуть, їхня найбільша мрія - побачити сонце... Для цього треба протриматись хоча б кілька років, тоді організм змінюється, зовні вони стають майже як люди... Помираючі люди... І тоді настане момент, коли вони в змозі витримати сонце... Воно не вбиває їх, хоч вони й не бачать його, бо втрачають свідомість від болю. Але з часом, дуже небагатьом, вдається побачити його, хоч на мить. І вони помирають щасливі.

Вампірка чомусь повільно відступила і розчинилась у темряві позаду себе. Дана це застало зненацька. Вона що, пішла? Але ні, він відчував її присутність. Вона десь поряд. Чому ж вона відійшла? Просто не хотіла, щоб він її бачив?

Минуло кілька хвилин і вона повернулась. В руці вона щось тримала.

- Я б хотіла, щоб ти взяв це, - вона простягла руку - там був невеликий перстень.

Дан хотів був взяти його з її руки, але коли наблизив свою, вона засичала і відсмикнула її. На її обличчі відбився біль, потім вина.

- Вибач, - промовила вона, - я не можу витримати.

Вона випустила перстень на його долоню згори. Дану здалось, що він обпік його руку холодом. Це був невеликий чорний перстень з чорним каменем у ньому. Раптом Дан подумав, що це ж річ Темряви, від Темних не можна брати дарунки - всі вони несуть її у собі. Ця тривога відобразилась на його обличчі і вампірка сказала:

- Не хвилюйся, він не завдасть тобі шкоди. Я прибрала з нього все, що могла. Можливо, ти відчуватимеш якусь неприємність, коли триматимеш його, але не більше. Не надягай його... Тобі нічого не буде, але його можуть помітити і... сам розумієш. Не тримай його надто близько до її кулона. А коли ти одягнеш її кулон... Мій перстень згорить... Він не витримає змагання...

- Навіщо він мені?

- Він захистить тебе від Дому. Справді захистить. Коли одягнеш її кулон, то сховай його подалі... Десь у своїй кімнаті. Він повинен діяти і тоді, якщо не згорить... Хоча не знаю.

- Навіщо ти це робиш?

- Я винна в тому, що Дім хоче знищити тебе... Хоч і мимоволі... І ще, я хочу щоб ти знав... Може не так боятимешся мене, може будеш кращої думки про мене... Я ще нікого не вбила.

- Тобто? А... а кров?

- До повноліття ми не зобов’язані здобувати її власноруч. Хоч більшість роблять це самі ще змалку. Мені залишилось півроку. Я прошу тебе тільки про одне... Я допомагатиму тобі, захищатиму тебе від Дому. Але тільки якщо знатиму... буду знати напевне, що ти мене не зрадиш...

- Ні, я не...

- Нікому не розкажеш про це. Ні світлим, ні темним. Це єдине, що я прошу, я думаю, що тобі не складно погодитись на це.

- Так, звичайно, я обіцяю.

Дівчина кивнула. Потім простягнула руку. Дан не зрозумів, що вона хоче.

- Що?

- Потисни мені руку. Цим ти скріпиш твоє слово. А я своє. Хоча я його й так ніколи не порушу.

- Але ж...

- Не зважай. Я готова...

Дану нічого не залишилось, як зробити це. Таке прохання світилось в її очах. Коли він торкнувся її руки, то майже нічого не відчув. Спочатку вона була холодна, як у мерця, але потім почала тепліти. Він відчув як вона тремтить і зрозумів, що дівчині дуже боляче. Він подивився на її обличчя. Вона зціпила зуби і уникала його погляду, аби він не побачив, що вона відчуває. Але вона вся тремтіла. Він швидко відпустив руку. І з жахом побачив, що вся його рука закривавлена. Це була її кров - те тепло, що він відчував. Переляканий він дістав носовик і витер свою руку. Дівчина й досі тремтіла. На її долоню було страшно глянути, здавалось, що звідти здерли шкіру.

Дівчина дістала носовичок пораненою рукою і тепер намагалась перев’язати рану однією рукою, допомагаючи якимись закляттями. Іншою, лівою, вона взагалі не могла рухати. Дан з жахом дивився на це, але не наважувався їй допомогти, йому не хотілось завдавати їй ще болю.

- Навіщо ти це зробила? Ти ж знала...

- Це було необхідно. Дякую тобі. Не бійся, моя кров тобі не зашкодить...

Нарешті їй вдалось так-сяк обгорнути долоню, щоб кров перестала капати на підлогу.

- Що в тебе з лівою рукою? Ти поранена?

- Не має значення... Просто, на відміну від декого, я й справді захищала тебе від Темряви.

З цими словами на устах вона глянула на нього і зникла в мороці. Звідти ще раз пролунав її голос:

- Мене звати Ніамах, - і запанувала мовчанка.

Дан зрозумів, що вона пішла. Він ще трохи постояв, але більше йому було нічого тут робити. Вона не повернеться. Зник навіть холод в коридорі. Залишились лише темні плями крові на підлозі.

вампірка? прикид з готів брав?:) мені сподобалось. за змістом. але бету таки раджу найти. текс перевантажений всякими він, вона... читається трохи тяжко.... а іще, філолог, блін, біль в українській мові ЧОЛОВІЧОГО роду. я ж уже казала....

horberdin, я це теж давно вже писав, з готами тоді ще знайомий не був. А прикид брав з фільму "Інший світ". Знаю, що чоловічого роду, але мені так подобається жіноча(ий) біль, що я його сприймаю у жіночому роді :D

Щодо бети ти права... але нема. Ніде нема...

Уже давно прошло время ужина, а Дан все еще рассматривал кулон. Лишь голод заставил его отложить размышления. Он положил украшение назад в карман и вышел из комнаты.

Когда он шел темным коридором к выходу из магистерской части, то снова думал о тьме, что здесь чувствовалась. Он пытался определить, что именно здесь было, но ему это не удалось. Интуитивно он чувствовал, что это связано с Тьмой. Но как именно, сказать не мог. Это были не обычные темные кланы, те не оставляют после себя следов. Они очень хорошо умеют прятать свою силу, из-за чего их так много среди преподавателей. Но это не могла быть и какая-то темная тварь - таких очень легко почувствовать, они, как правило, сами не в состоянии мыслить и тем более прятать себя.

Это было что-то совсем новое. Он даже не мог сказать, точно ли это связано с Тьмой. Он чувствовал холод, довольно сильный. Такого здесь давно не было. Хотя последние недели что-то подобное чувствовалось, но не так, как сейчас. Это был не обычный холод, а магический. Из-за какой-то магии, из-за ее действия или как ее последствия. Если бы преподаватели здесь побывали, то вряд ли они стали бы проверять, что это. Они берутся только за то, что явно связанно с Тьмой. И сюда они заходят очень редко. Это же не обычные ученики, за магистрантами контроль незначительный. Считается, что они и сами в состоянии о себе позаботиться.

Этот темный коридор никогда ему не нравился. Здесь не было дверей в комнаты других магистрантов. Только в какие-то коморки, чуланы и еще неизвестно куда. Кроме того, полно разных закоулков, куда свет редких факелов вообще не достигал. Дан пытался добиться, чтобы этот коридор немного переделали, но поддержки не нашел - пользовался им только он сам. Да и у большинства преподавателей сейчас совсем иные заботы. Им не до ремонтов каких-то всеми забытых коридоров.

Дан шел медленно, углубившись в раздумья. Поэтому то, что случилось, застало его врасплох. Неожиданно он почувствовал чье-то присутствие рядом и остановился. До этого его чувства указывали, что оно довольно далеко. Но это только казалось, это была маскировка.

Он стоял возле одного из темных закоулков и четко чувствовал, что там кто-то есть. Оттуда веяло холодом, будто был сквозняк. Он почувствовал Тьму - что-то исполненное ненависти и злобы.

Бежать он не мог, это бы ничего не дало. Поэтому немного отступил и приготовился к защите. Хотя ему и казалось, что существо не собирается нападать. Тогда оно бы не стало заявлять о своем присутствии, а напало бы неожиданно. Честь и честность отсутствуют во Тьме.

Он ощутил движение во тьме перед ним, хотя и не видел ничего. Совсем неожиданно для него оттуда возникло лицо - его осветил факел. Казалось, что оно просто материализовалось из тьмы.

Перед ним стояла девушка - бледное лицо аж с синим оттенком, темны губы, казалось, черные. Темные круги под глазами. Она могла показаться истощенной и больной, но только показаться.

Дан опустил руки - можно забыть о защитных заклятиях, которые он приготовил. Против нее он ничего не поделает. Они слишком могущественные и редко ходят в одиночку.

Девушка было немного ниже его, но ему казалось, что она смотрит на него сверху вниз. Она была одета во все черное - они всегда так одеваются. Нужно было сказать, что очень красиво одета. У них есть вкус, они знают, что такое красота. Черный плащ с высоким воротником, под ним черная блуза с тонким орнаментом, из-под рукавов выглядывали широкие кружевные манжеты. Во всем ее виде чувствовалась гордость и презрение. У них всех такой вид, но это ничего не значит. Они даже друг с другом разговаривают с таким видом. Это их этикет.

Ее лицо почти ничего не выражало, но он чувствовал, ее ненависть и ярость. Она еле сдерживала себя. Что с ней? Почему она такая злая? и что ей вообще от него нужно? Он никогда не имел дела ни с ними, ни с их врагами... Как не странно он почти не имел врагов среди темных. Многие их них даже считали его своим. Слишком туманными и подозрительными были его исследования. Им казалось, что страх - это то, что связано с Тьмой. А раз он изучает страх, значит, он изучает и Тьму. А Тьму нельзя изучать без того, чтобы она не зацепила.

Дан молчал и ждал, что скажет девушка. Ему ничего другого не оставалось. Но она молчала и просто смотрела на него. К счастью, он не видел, чтобы ее ненависть была направлена на него. Но на что-то связанное с ним.

- Она таки передала... - ее исполненный ярости голос прозвучал, будто из могилы.

- Что?

- Эолийская сволочь... Она меня обманула... Но ничего, она за это дорого заплатит, - девушка криво усмехнулась.

Дан заметил, как блеснули ее белоснежные зубы с клыками. Клыки были совсем не такими большими, как он представлял. Только немного увеличенные человеческие резцы.

- Что тебе нужно? - спросил он.

- Ничего. От тебя. Почти ничего... Только поговорить. Ты еще не сделал свой выбор, но я знаю, каким он будет.

- Какой выбор?

- Не имеет значения...

Девушка смолкла и посмотрела куда-то в сторону. Она будто видела сквозь стену. Будто смотрела на кого-то, кто там был. Она снова криво улыбнулась.

- Как же она глупа... Какие же глупые эти эолийки... - Потом перевела взгляд на Дана. - Ты же даже не знаешь, что она тебе дала. Она действовала, будто ты эол, - снова кривая улыбка на лице. - А ты же только человек.

Девушка как-то странно улыбалась, в этой улыбке была злость и ненависть, она будто смеялась со всех, со всего мира. И в то же время это была очень красивая улыбка.

- Ты говоришь об Эолин? - неуверенно начал Дан.

Улыбка исчезла, и глаза девушки снова стали жесткими.

- Не называй ее имени... - Она перевела взгляд на карман Дана, где лежал кулон. - Хорошо, что ты не одел его... Какая же она дура... Даже не додумалась сказать...

- А что случилось бы, если бы я его одел?

- Ты что, смеешься надо мной?

Дан неосознанно сделал шаг вперед. Ему хотелось лучше рассмотреть вампирку. Ему казалось, что она как-то неестественно держит свою левую руку.

Но на его движение девушка громко зашипела и отступила назад. Он снова увидел ее клыки, теперь уже не в улыбке. Ее почти животная реакция, как у дикой кошки, его не на шутку испугала.

- Не подходи, - прохрипела она. - Мне и так очень трудно быть здесь. Если бы ты надел ту проклятую штуку, я б и подойти к тебе не смогла. Но все сложилось не так уж и плохо. Хотя бы раз я смогу с тобой поговорить.

Дан успел заметить, что с рукой и в самом деле не все в порядке. Она, похоже, сломана. И вообще вампирка, как ему казалось, сдерживает боль. А если она ранена, да еще и кулон так на нее действует, то она не может угрожать ему, несмотря на ее силу. Это добавило ему уверенности, и он уже мог смотреть на нее без страха. Она заметила это изменение, но ничего не сказала.

- Ты не можешь подойти ко мне? Это хорошо. О чем мне говорить с тобой? Я не хочу иметь дело с Тьмой. Я не вижу препятствий, чтобы не уйти отсюда и не сообщить кому-то, что в этой части замка присутствует вампир.

Он уже обернулся, чтобы идти, но вампирка зашипела:

- Безумец! Даже десяток кулонов не спасут, когда на тебя набросится весь Дом.

От этих слов Дану опять стало не по себе. Как он вообще мог допустить такую оплошность и нагрубить вампирке... Она же не сама по себе, есть и другие...

Дан быстро вернулся к девушке, но на этот раз остановился вовремя, ей не довелось отскакивать. К его удивлению, он не увидел в ее взгляде ярости. Наоборот, - и это его очень удивило, - он увидел там настоящее отчаяние.

- В Академии нет Дома и никогда не было, а внешние... - он пытался добавить себя уверенности, но девушка его перебила:

- В Академии уже создано Дом! - с этими словами в ее глаза снова вернулась неимоверная ярость и гордость.

Такой взгляд может быть только у той, которая входит в Дом. Поодиночке или небольшими группами они ведут себя очень осторожно и неуверенно. Она добавила:

- А насчет прошлого... Ты, видимо, плохо учил историю Академии.

Дан не знал, что ответить. С ее лица он видел, что Дом в самом деле создан. Это ужасно. Это почти конец. Даже много могущественных магов не смогут одолеть Дом. Дан не был уверен, что в Академии найдутся силы, который смогут хотя бы сдерживать его.

- Это ужасно, - не удержался он.

- Как для кого, - улыбнулась она.

- А что нужно Дому от меня? Из-за чего...

- Скажи спасибо той проклятой эолийке... Это она во всем виновата.

- При чем здесь она?

- Если бы она не лезла, куда не следует, с тобой бы ничего плохого не случилось. Дом бы не угрожал тебе, наоборот.

- Наоборот? Что значит "наоборот"? - Дан встревожился еще больше.

- Ничего. Это уже не имеет значения, она все испортила.

- Что она испортила? Что здесь вообще происходит?

- Спроси лучше у нее. Одно я тебе скажу - она сделала неимоверную глупость. Она пыталась защитить тебя от меня, следует признать, ей это удалось. Когда ты наденешь этот кулон, я и не подойду к тебе. Но кое-чего она не учла. Во-первых, я тебе ничем не угрожала, а во-вторых, своими действиями она привлекла внимание к тебе и ко... Привлекла внимание всего Дома. А против Дома она уже тебе ничем не поможет, даже если отдаст свою жалкую жизнь. - Вампирка снова криво улыбнулась.

- Я тебе не верю. Ни одна эолийка не станет делать ничего, что может навредить кому-то. Только наоборот.

- С ее точки зрения она так и делала. Но запомни - я тебе не угрожала! Ты же замечал мое присутствие?

- Да. Но что тебе вообще было от меня нужно? Если ты мне не угрожала?

- Это уже не имеет значения... Но, если хочешь знать... Я хотела, чтобы ты стал одним из нас, чтобы ты вошел в Дом, когда его создавали, и чтобы...

- Ты собиралась сделать меня вампиром?!

- Да, это...

- Ничего себе! И это ты называешь "не угрожало"? Это же хуже смерти...

- Это не хуже смерти! - Яростно воскликнула вампирка, и Дан смолк. - Ты даже не представляешь, что это.

- Хорошо, я понимаю, что ты считаешь свою расу лучшей. Считаешь, что быть такой, как ты - это наивысшее счастье, но...

- Я так не считаю. Я не говорила ничего подобного. Быть такой, как я, это чрезвычайно сложно. Мы не имеем свободы выбора, как и эолы. В отличие от людей. Но, поскольку я не могу стать человеком, то моя задача делать вампирами людей. Тех, кто достоин этого.

- Я достоин, ты считаешь?

- Да. - Она сказала это с вызовом, видимо, почувствовала иронические нотки в предыдущем вопросе. После этого слова у Дана пропала желание иронизировать.

- Хорошо, а ты бы хоть спросила у меня, хочу ли я этого?

- Нет.

- Ясно. А еще говоришь, что у людей свобода выбора...

- Я знала твой выбор еще тогда. Я знала, что ты ответишь, если бы я спросила. Вампиром не имеет права быть человек, который хочет этого.

- В самом деле? Хм... Я и не думал. А почему?

- Таков закон.

Наступила тишина. Вампирка о чем-то напряженно думала.

- Как вы делаете людей вампирами? Пьете кров, только не всю? - спросил Дан.

- Мы никогда не выпиваем всю кровь. Ее слишком много.

- А отчего же люди умирают?

- От укуса.

- Отравление?

- Что-то такое. Я не знаю... А тебе какая разница?

- Хотелось бы знать, что ты собиралась сделать со мной.

- Просто укусить. Это почти не больно, - вампирка как-то неловко улыбнулась.

Дан посмотрел на ее зубы и засомневался, что не больно. Он сам не понимал, зачем расспрашивает эту вампирку. У него появился какой-то интерес к ней.

Це повідомлення відредагував Dusk - Oct 28 2005, 22:08