"2 хвилини" Тапка Хотем

Якщо бути повністю відвертим, то я особливо ніколи не замислювався над тим, що я роблю. Просто механічно виконував те, що було доручено мені близько трьох мільйонів років тому.
Я як і багато мільярдів людей, які жили, живуть і будуть жити на землі, автоматично вставав зранку, коли будильник дзеленькав шосту, пив каву та йшов на роботу. Отримував вказівки і повільно робив обхід міста. Дні, як і у звичайних людей, бували важкими, а видавалися напрочуд легкі. Приблизно о п’ятій тридцять ранку я поволі повертав в напрямку свого дому. За десять хвилин шосту, якщо все було спокійно, я стояв з ключем у руці біля масивних залізних дверей своєї квартири. За дві хвилини шоста я лягав спати. І увесь світ рівно на дві хвилини, з 5:58 до 6:00 зітхав з полегшенням і спав спокійно.
На початку моєї, можна так сказати «кар’єри», я не думав над тим, що роблю, тому, що мені було цікаво працювати, просто робити те, що потрібно. Я був молодий, часто помилявся і мені було цікаво виправляти та аналізувати свої помилки. Згодом вони зникли, я став профі в своїй справі, до того ж мене ні з ким було порівнювати. Ще трохи пізніше в мене сталася криза. Стало напрочуд важко працювати, багато роботи, не було часу замислюватися над своїми діями.
А потім… потім я зустрів її. Я завжди знав, що вона десь є, Що вона точнісінько так як я встає о шостій нуль два і йде виконувати своє завдання. З шостої до шостої нуль два ранку весь світ здригається, бо вона ще спить, а я вже прокинувся.
І ось одного дня ми випадково зіткнулися на вулиці. Дивно, але ми йшли в одне і те ж саме місце. Вона була така гарна, наче весна. Я люблю весну. І пахла вона дощем, дрібним, теплим весняним дощем. Я люблю дощ. ЇЇ звали Віта.
Ще дивніше те, що ми зайшли до одного й того ж дому, на один і то й же поверх, в одні і ті ж самі зачинені двері. Шостий дім, шостий під’їзд, шостий поверх.
Ми не сказали один одному жодного слова, не подарували цьому світові жодного звуку.
Віта підійшла до ліжка, в якому лежала маленька хвора дівчинка.
Стоп! Але ж ця дівчинка входить в мій список! Я підійшов до Віти і, схопивши її за руку, почав відтягувати від ліжка. Знаєте, коли діло доходить до справи, тобто саме до того, що потрібно робити, прокидається рефлекс. Його не можна побороти. Рефлекс захисту своєї жертви від протилежної сили. Його можна тільки замінити іншим. У Віти такий само рефлекс.
Вона намагається вдарити мене ногою по коліну, однак я спромігся вирватися. Я перекинув її через руки і схопив в залізні обійми. Тепер нікуди не дінешся! Дівчинка моя!
Проте моя полонянка була настільки красива, що мій рефлекс раптом перетворився на зовсім інший. Я трохи нахилився і мої губи, майже без моєї згоди, прикіпили до її рота. Довгий, палкий, безжальний, потужний поцілунок двох протилежностей…
Нарешті я зміг відірватися від неї.
Віта заговорила перша:
- Послухай! Ти ж людина! Навіщо ти це робиш? Навіщо ти їх вбиваєш? Ти світлий. Я знаю, ти світлий!
- Я повинен. А колір не має значення.
- Невже ти не розумієш, що губиш себе!? Ти ж скоро перестанеш бути схожим на живу істоту!
- Так треба.
- Безглузда відповідь!
Я повернувся до неї спиною і пішов до дверей, забувши про дівчинку. Ні, я не відступився, я просто вперше задумався про те, в чому полягає моя робота…
- Стривай! – Віта підбігла до мене і її гарячі руки обвили мою шию. – Я знаю, що насправді ти з нами, ти також, як і я – світлий. І я… кохаю тебе.
Серце застигло в грудях, подих перехопило, перед очами проступив туман.
- І я тебе також кохаю.
Раптовий спалах блискавки відірвав нас один від одного і розкидав в різні сторони світу.
Негоже двом протилежностям кохати один одного. Окрім хіба що одна з протилежностей, насправді зовсім не протилежність. Ви скажете, що тоді вони однакові. Знаєте, я вимушений погодитися. Ніякі ми не протилежності. Ми обидва світлі! Ну не можу я без коханої людини!
- Віта! – я знав, що, якщо я вигукну її ім'я вголос, вона з'явиться тут, зараз, переді мною, - Життя!
- Я чекала на тебе, як би іронічно це не звучало. Я чекала на тебе, Смерть.