"Уривок з оповідання про Голодомор" Святой Абдулла

На небі замерехтіли перші зорі. Місяць виглянув із-за синьої хмари і посміхнувся до сідаючого за небокрай сонця. Ще б пак: тепер цілісінькій вечір лише він один буде заливати своїм промінням поля й луки Наддніпрянських долин. Хай прокрадається думка, що незабаром з’являться зорі, його хазяювання на небі закінчиться і доведеться потіснитися, що з того. Він насолоджується моментом, ловить кожну секунду, щоб спіймати і згадувати нескінченно довгими днями, коли першість сонця безперечна. Подуває легкий, приємний вітерець; він, як завжди, приходить своєчасно і приносить довгоочікувану прохолоду. Ну хіба можна уявити, що серед насиченого, шумного, повного турбот і переживань океану дня, можна знайти отакий острівець злагоди, тиші, спокою. Цвірінчать пташки, доноситься з поля шелест колосків, гомонять десь на сусідній вулиці дівчата – всі ці звуки заспокоюють і розслаблюють. Після довгої важкої праці знаходиш тут, сидячи біля відкритого вікна, чи на лавці посеред подвір’я, шматочок щастя. Буває так виглянеш в вечері на вулицю, вдихнеш свіжість чистого прохолодного повітря і вже не хочеш повертатися назад до буденної нудної хати. А час плине. Тихо на місяць насувається хмаринка і підморгує тобі, мовляв дивись як я його. Ображений місяць заходиться топати руками й ногами, погойдуватися на небі, та все марно: його немов паралізувало, рухатися він не може. Поки ведеться ця боротьба і хмаринка потрохи поступається, на небосхилі з’являються перші зорі. Вони то спалахують, то згасають, то знов спалахують і це мерехтіння приваблює око, і вже не можеш відірвати погляд від цієї маленької блискучої крапочки на небі. До перших півнів можна просидіти під синню небес, підвівши захоплені очі догори. А можна сісти на піщаному березі велета-Дніпра і до світанку плескати у прозорій воді босими ногами і прислухатися до віддаленого шуму хвиль…