"Віриш? Повір…" Загублена

Віриш? Повір…

Ти відчуєш, ти вловиш той момент… У ті хвилини, як ти випустиш своє серце із в’язниці, я ніжним дотиком зіллюсь із твоєю душею. Лагідно поцілую кожну її ранку і легенько проведу йодом, дмухаючи, щоб не пекло. І, вір мені, твоє серце більше ніколи не відчує гидкий запах плісняви на брудних стінах камери. Ти лиш вір… А я знаю, що кажу, бо я пізнаю навіть перший твій подих.
Коли ти ступиш своєю маленькою босою ніжкою на запашну, весняну траву, я сльозою радості усію весь світ росою. І ти збережеш кожну краплинку, бо захочеш подарувати пташкам кришталики насолоди. І тоді кожна з них вкладе у свій спів неосяжну вдячність і вишуканість. Віриш? Я кажу правду, вір!
У ті миті, коли ти будеш готова познайомити світ із новим голосом, я заглушу кожен звук, щоб твоє перше слово почули всі. І вони потрясуть світ від захоплення і піднесуть свої душі Господу. Вони неначе прозріють, адже шепіт твого серця не зрівняється навіть із піснею соловейка. Вір, серденько, вір…
Як тільки твоя усмішка почне змагатися із Сонцем за яскравість, я вишневим цвітом збагачу твою кров, а вона замалює на твоїх щічках цнотливу ягідку калини. І тоді Сонце змушене буде програти. Ти віриш мені? Повір…
А тоді, коли ти повернеш душу Господу, я пущу на вітер кожну клітину свого організму, кожну чуттєву жилку. І не знайдеться людина, яка б не поспівчувала моїй утраті хоча б сльозою. Та ти не зрозумієш, що під словом «утрата» я маю на увазі життя. Тому я одразу ж кину своє серце в киплячий вулкан і розчинюсь у лаві. Чуєш мене? А чи віриш?..
Моя маленька пташко! Не оголи мою душу перед іншими. Стримай її лише у своїх долоньках. Пообіцяй. І я повірю тобі. Я віритиму завжди.
Не думай, моя незаймано квітко, що твоє тендітне життя вкрало моє. Воно лише злилося із моєю душею. Тому якщо воно перестане відбивати постійний ритм, отам, з лівого боку, під ребрами – я просто помру. Віриш? Повір, бо інакше у цьому всьому немає жодного сенсу.