"Психушка" Білко

Психушка

Земля крутить, думки змінюються, люди існують, життя триває. Ось так приходиться мислити. Коли тебе ув’язнили до псих-лікарні просто так, то робити більше нічого, просто думати, дивитись на 4 стіни, на білу постіль… Але ти досі віриш у майбутнє, хоча частина тебе вже зневірилась…
Тепер ти розумієш, що стається з людьми, коли їх кидають у психушку. Знаєш… бо з тобою так само повелись. Кинули і забули, зрадили і насолоджуються… ці кляті істоти не мають права на життя! Їх чекає пекло!..
У білій палаті тобі робити нічого. Ти дивишся у вікно і слухаєш слова доктора – вони безглузді. Білий колір, палата, слова лікаря, неробство… це все робить тебе шизофреніком, психом. Тебе ніколи не випустять з психушки… Ніколи…

Минають роки, ти досі у тій палаті. Твій погляд туманний і пустий. Твоє волосся геть повипадало. Білий колір став звичним. Слова лікаря однакові. Дивитись у вікно звичайна справа. Палата стала рідною.
З цілковито здорової людини зробили психа. Таки змогли… Добились свого! Ти вже верзеш всякі безглузді речі. Твій розум зник. Ти став мертвою людиною. Ти – труп, який рухається. Навіть шкіра твоя стала сіра. Я дивлюсь на тебе і моє серце відчуває жаль, відразу, і біль.

Знову минули роки. Я прийшла до тебе. Твій стан погіршився. Шкіра покрилась зморшками. Вона ще більше посіріла. З’явились мішки під очима. Ти став страшний. Коли я згадала скільки тобі років, то жахнулась: лише 40 років! Страх пробрався у мою душу. Я вийшла поговорити з лікарем, а коли вернулась, то тебе… Твоє літо лежало на білій постелі, у білій палаті.

Похорон відбувся скоро. Людей було небагато. Я раз і назавжди переконалась, що психушка – це дорога до смерті здорової людини.