"Ще є час…" Кам'яне серце

Ще є час…

Підіймаєш очі у небо та дивишся. Кожного разу там кружляють оті чорні темні птахи. Пробираєшся вузьким провулком, зачіпаючи поглядом усе живе: маленьку кішку на підвіконні, поспішаючого кудись перехожого та отих дивовижних птахів. Один змах смольного крила і це створіння вже у небі. Спочатку погляд зупиняється на ньому, але згодом йде далі, вбираючи у себе вже і гілку дерева, вкриту білосніжним снігом, і розбите вікно у старому будинку, і навіть калюжу під ногами, яка віддзеркалює щось дивне, що бачить тільки вона. Ступаєш далі, дивлячись на годинник, та розумієш, що давно вже треба поспішати – не звертаючи уваги на навколишній світ. Дарма, що перед тобою справжнє живе дерево, яке ще зелене, не зважаючи на грудень місяць. Байдуже і на того дикого птаха, що спочатку так щиро займав твою уяву. Ось вже і кут знайомого будинку, і перехрестя, де завжди «стовпотворіння» з машин. «Ка-а-р…ка-а-р» - чується десь у небі над головою. І ти все одно повертаєш голову, щоб з’ясувати, що спричинило цей шум, хоча і певно знаєш, що це ворона. Ну от тільки чому це вона так безтурботно «каркає» там угорі? Чи не бачить, що я запізнююся?! Все. Вже майже прийшла. Вже бачу і дерев’яні двері старого корпусу, і дошку оголошень, і студентів, які вже йдуть кудись з веселими посмішками на вустах, і навіть моїх «колег», що як і я сама запізнюються, вже не крокуючи вулицею, а біжучи.

Ще залишилися сходи у будівлю: старі, місцями відбиті, стоптані мільйонами ніг, що «користуються» їми щодня – вони вже майже вбиті часом, але все одно кожного дня стають ще більш рідними. Рука вже тягне двері на себе, відчиняючи, щоб нарешті потрапити у приміщення, як завжди подивитися у дзеркало та спокійно сісти у одній з аудиторій. Ще є час. Ще 5 хвилин. Ця битва з часом була програна не мною. «Ка-а-р» - чується позаду і я знову обертаюся, щоб подивитися. Чорний птах сидить на землі і «торкається» мене своїми темними очима. Не знаю чому, але я посміхаюся. Ще є час

"***" Lyonesse

Дивлюся за вікно
Бачу дощ
Краплі, наповнені сірістю, падають з неба
Сповзають по склу, останніми силами чіпляються за дерев'яну раму
І падають на шорсткий асфальт
Розбиваються зрозгону
На міріади водяних бризків
Ті знову зливаються, зчеплюються зв'язками
І утворюють один суцільний водний простір -
Калюжу
А згори, на висоті декількох тисяч метрів, також вода -
Хмарини зачепили одна одну паровими крилами
Затулили небо й сонце водяною вуаллю
І куди не глянеш -
Скрізь вода, вода, вода -
На небі, у повітрі, на землі...
Все тече, немов вода
Вона всередині нас, наповнює більш, ніж на половину
Слугує провідником,
Створює бар'єри
Вода - смертельно небезпечна сила, що дарує життя.

"2 хвилини" Тапка Хотем

Якщо бути повністю відвертим, то я особливо ніколи не замислювався над тим, що я роблю. Просто механічно виконував те, що було доручено мені близько трьох мільйонів років тому.
Я як і багато мільярдів людей, які жили, живуть і будуть жити на землі, автоматично вставав зранку, коли будильник дзеленькав шосту, пив каву та йшов на роботу. Отримував вказівки і повільно робив обхід міста. Дні, як і у звичайних людей, бували важкими, а видавалися напрочуд легкі. Приблизно о п’ятій тридцять ранку я поволі повертав в напрямку свого дому. За десять хвилин шосту, якщо все було спокійно, я стояв з ключем у руці біля масивних залізних дверей своєї квартири. За дві хвилини шоста я лягав спати. І увесь світ рівно на дві хвилини, з 5:58 до 6:00 зітхав з полегшенням і спав спокійно.
На початку моєї, можна так сказати «кар’єри», я не думав над тим, що роблю, тому, що мені було цікаво працювати, просто робити те, що потрібно. Я був молодий, часто помилявся і мені було цікаво виправляти та аналізувати свої помилки. Згодом вони зникли, я став профі в своїй справі, до того ж мене ні з ким було порівнювати. Ще трохи пізніше в мене сталася криза. Стало напрочуд важко працювати, багато роботи, не було часу замислюватися над своїми діями.
А потім… потім я зустрів її. Я завжди знав, що вона десь є, Що вона точнісінько так як я встає о шостій нуль два і йде виконувати своє завдання. З шостої до шостої нуль два ранку весь світ здригається, бо вона ще спить, а я вже прокинувся.
І ось одного дня ми випадково зіткнулися на вулиці. Дивно, але ми йшли в одне і те ж саме місце. Вона була така гарна, наче весна. Я люблю весну. І пахла вона дощем, дрібним, теплим весняним дощем. Я люблю дощ. ЇЇ звали Віта.
Ще дивніше те, що ми зайшли до одного й того ж дому, на один і то й же поверх, в одні і ті ж самі зачинені двері. Шостий дім, шостий під’їзд, шостий поверх.
Ми не сказали один одному жодного слова, не подарували цьому світові жодного звуку.
Віта підійшла до ліжка, в якому лежала маленька хвора дівчинка.
Стоп! Але ж ця дівчинка входить в мій список! Я підійшов до Віти і, схопивши її за руку, почав відтягувати від ліжка. Знаєте, коли діло доходить до справи, тобто саме до того, що потрібно робити, прокидається рефлекс. Його не можна побороти. Рефлекс захисту своєї жертви від протилежної сили. Його можна тільки замінити іншим. У Віти такий само рефлекс.
Вона намагається вдарити мене ногою по коліну, однак я спромігся вирватися. Я перекинув її через руки і схопив в залізні обійми. Тепер нікуди не дінешся! Дівчинка моя!
Проте моя полонянка була настільки красива, що мій рефлекс раптом перетворився на зовсім інший. Я трохи нахилився і мої губи, майже без моєї згоди, прикіпили до її рота. Довгий, палкий, безжальний, потужний поцілунок двох протилежностей…
Нарешті я зміг відірватися від неї.
Віта заговорила перша:
- Послухай! Ти ж людина! Навіщо ти це робиш? Навіщо ти їх вбиваєш? Ти світлий. Я знаю, ти світлий!
- Я повинен. А колір не має значення.
- Невже ти не розумієш, що губиш себе!? Ти ж скоро перестанеш бути схожим на живу істоту!
- Так треба.
- Безглузда відповідь!
Я повернувся до неї спиною і пішов до дверей, забувши про дівчинку. Ні, я не відступився, я просто вперше задумався про те, в чому полягає моя робота…
- Стривай! – Віта підбігла до мене і її гарячі руки обвили мою шию. – Я знаю, що насправді ти з нами, ти також, як і я – світлий. І я… кохаю тебе.
Серце застигло в грудях, подих перехопило, перед очами проступив туман.
- І я тебе також кохаю.
Раптовий спалах блискавки відірвав нас один від одного і розкидав в різні сторони світу.
Негоже двом протилежностям кохати один одного. Окрім хіба що одна з протилежностей, насправді зовсім не протилежність. Ви скажете, що тоді вони однакові. Знаєте, я вимушений погодитися. Ніякі ми не протилежності. Ми обидва світлі! Ну не можу я без коханої людини!
- Віта! – я знав, що, якщо я вигукну її ім'я вголос, вона з'явиться тут, зараз, переді мною, - Життя!
- Я чекала на тебе, як би іронічно це не звучало. Я чекала на тебе, Смерть.

"***" Eovin

Осіній день. Вітерець лагідно торкається листочків і чути шорох. Струмок ледве дає про себе знати. Пожовклі листочки, в'яла трава - надзвичайно гарно.
Осіння краса надихає тебе. Під впливом п'янкого повітря сідаєш під міцний дуб і засинаєш... Байдуже до всього, крім лісу і сна: байдуже чи шукатимуть мене, все одно. Та як прокинешся – лісова иша і цей запах… Чудовий запах…
Та раптом зіскакуєш на ноги і з відчуттям втрати пекрасного лісу, вертаєшся додому. Жаль прощатись з деревами, листочками, травою… ти знаєш що вернешся, але коли?..
* * *

Через десять років ти спускаєшся у пахучу долину. В думках твоїх сидить красота і розуміння. Ти бачиш коло лісової стежки старезний, але міцний дуб, який схилився під вагою вітів. Раптом ти стаєш на місці ненаважуючись рушити далі. Прислуховуєшся. Мало-помало вертається картина суму. Ти сідаєш коло дуба, хочеш заснути… але ні! Сон не йде до тебе. Тоді ти піднімаєшся, озираєшся, йдеш до струмочка і п’єш крижану воду. Встаєш на середину стежки і лагідно тихо промовляєш:
- я вернулась…

"Вони не встигли" Кам'яне серце

Тихий погляд синіх бездонних очей, кров з червоних вуст, волосся, що закриває обличчя, болючий стогін цього вмираючого янгола...
Дівчина лежала посеред вулиці, посеред дороги, яку переходила декілька хвилин тому. Біле курчаве волосся спадало на червону землю, змінюючи свій колір, наповніючись диханням смерті, близьким і потопаючим у повітрі навкруги. Поряд стояло авто: тий самий чорний Мерседесс, що вирішив долю чужого життя. А дихання все сповільнювалося, перед очами все меркло, темнішало. Холод обіймав дівчину, біля якої вже стовпились перехожі. Вони мовчки дивились на цього кровавого янгола: біле волосся, білий одяг і колір її шкіри був вже такий самий, білий, надто білий... Дівчина вже ледве дихала.. Хтось намагався якось допомогти, підіймаючи їх голову, даяи удихнути повітря і намагаючтсь щось зробити з отією червоною кров'ю, що з'явилася звідкись і ніяк не хотіла зникати. Вже чулися десь поряд серени швидкої - вона мчала як умога швидше, намагаючись врятувати ще одне життя, життя білого янгола.
Десь хтось заплакав - дівчина вже була мертвою. Вони не встигли...
А скільки ще не встигла вона...Життя - надто коротке, щоб його втрачати..
- Чому ти зробив це? - питає душа янгола, відлітаючи у небо.

"Вона" Eovin Hotem

Вона прокинулась від тихого дзюркоту. За кущами омели маленький струмок витікав у річку, далі у море чи океан. Але цього не було видно. Око бачило лише струмочок… Вона опустила руки у воду. Різкий потік обмивав її руки. Їй було холодно, адже вода була крижана. Вона не хотіла лишатись холоду і в той самий час насолоди…
Вона прислухалась. Тепер було чути спів. Спів птахів. Вона підняла голову. Птахи не ширяли в небі. Спів був прекрасний. Вона оглянулась. Дерева… На них не було жодної істоти або вона просто не бачила. Спів… Цей спів був неповторним. Може це соловей, а може… Ні. Це не може бути соловей! То хто тоді?..
Вона зняла взуття і вступила в струмок. Тепер її ноги огорнені крижаною ковдрою відчували холод і насолоду. Кожен орган її тіла, який торкався води, був неначе голосом, який щось просить. Вона не знала чого він хоче і навіть не хотіла прислухатись.
Так пройшли хвилини, а за ними і години. Вона все стояла у крижаному вирі і боялась ворухнутись, щоб не втратити цього. Вона все стояла, коли сонце високо над землею почало зігрівати всесвіт. А вона все стояла і мовчала. Що було в її думках? Ніхто не знає, лише вода, яка забрала і біль, і насолоду, і щастя…

"Його погляд" Eovin Hotem

«Кохана, ти мені вірна?»-я чую ці слова щодня, але ніяк не можу звикнути до них. Він повторяє їх, чекаючи відповіді, а я відвертаюсь. Він простягає руки для обійм, але я відхожу, він тягнеться для поцілунку, але я іду, не сказавши нічого. І так вже багато місяців. Я не розумію чому не можу сказати «так» і дивлячись в його щасливе обличчя обійняти його. Це важко зрозуміти, мені боляче щодня дивитись, як його погляд слідкує за кожним моїм кроком і розгублено і не щасно він вертається додому. Господи, чому так? я не вірю що зраджу його, але сказати «так» боюсь, бо боюсь збрехати!
І знов, знов і знов я чую ці слова! Як давно моє тіло не ніжилось в його теплі, як давно мої уста не торкались його губ, як давно страсний погляд не опалював мене! Я хочу плакати, але мені страшно, я хочу ридати, але його немає поряд!
Чому, чому, чому… в розпачі я дістаю телефон і набираю його номер. Хвилина, півтора, о Боже, так довго і …
- Так, милий так!
Все, я натягуючи светра біжу до нього! Він мій. Його тепло. Його вуста. Його погляд…

"Розлука" Eovin Hotem

Він сидів і дивився в її слід. Вона йшла мимоволі ридаючи. Сльози стікали по її щоках, а вона не могла їх витерти бо була надто розстроєна. Все ближче додому, а він все бачив її силует. Ця гірка правда була нестерпною. Він хотів крикнути, вона обернеться і все буде добре, але гордість взяла справу у свої руки. Його голос наче пропав. Востаннє подивився на неї і обернувшись кинувся бігти. Переулок, другий, його дім. Він на секунду спинився і далі побіг. Невідомо скільки він біг, але зупинився коло піщаного берега, де було море. Спершу він підійшов до води, роззувся і ввійшов у неї. Йому так захотілось скупатись що вийшовши на берег скинув одяг і пірнув у чорноту. Випірнувши, подивився на місяць і мимоволі посміхнувшись вийшов на берег. Вітер ніжно торкався дужої фігури, а хлопець думав лише про неї.
Вона ридаючи зайшла в квартиру. Не роззувшись пішла в свою кімнату і сильно грюкнула дверима. Сльози текли. Спинити їх було не можливо. Вона брала щоденник, ручку пробувала писати, але не могла. Це було жахливо. Вона спробувала заснути, але не могла. Вона відкрила вікно і сіла на підвіконник вдивляючись у місяць. дівчина думала лише про нього, а сльози все текли і текли…

***

Пройшло багато років після тієї розлуки. Тепер вони дорослі стояли під вінцем, але не під одним. Сталось так що вони зустрілись і не втримавшись їхні вуста злились в одне. Вона ридала, а він все біг, не знаючи скільки часу.

"Справжнє кохання" Eovin Hotem

Вони сиділи і дивились на зорі. Вони найкращі друзі. Вони розмовляли про кохання, наче справжнє буває тільки раз на століття. Вона пристрасно розказувала про нього. Про її коханого, а він уважно слухав чекаючи своєї черги. Вона закінчила, а він не зміг нічого сказати, бо в нього відняло мову. Він не знав, що вона може аж так кохати того хлопця, але мовчав. Вона помітила мовчання і спитала чого той мовчить, а він не зміг відповісти. Вона подивилась на нього, він дивився на зорі. Його очі блищали чи то від сліз, чи то… Від сліз його очі блищали і тільки від сліз. Вона зрозуміла що зробила помилку, вона не мала розказувати про коханого! Вона була в розпачі. Що робити? А він все дивився на зорі. Вона встала, а той дивився на небо. Вона сказало що іде, а той все дивився на місяць. Вона рішуче відійшла, а той навіть не ворухнувся. Вона злякано підбігла до нього і в риданні сказала що кохає його. Він не повірив. Вона сказала що вигадала про того, ніби коханого хлопця. Він не повірив. Вона встала і пішла, а він все сидів і дивився на небо проклинаючи цю ніч.

"Уривок з оповідання про Голодомор" Святой Абдулла

На небі замерехтіли перші зорі. Місяць виглянув із-за синьої хмари і посміхнувся до сідаючого за небокрай сонця. Ще б пак: тепер цілісінькій вечір лише він один буде заливати своїм промінням поля й луки Наддніпрянських долин. Хай прокрадається думка, що незабаром з’являться зорі, його хазяювання на небі закінчиться і доведеться потіснитися, що з того. Він насолоджується моментом, ловить кожну секунду, щоб спіймати і згадувати нескінченно довгими днями, коли першість сонця безперечна. Подуває легкий, приємний вітерець; він, як завжди, приходить своєчасно і приносить довгоочікувану прохолоду. Ну хіба можна уявити, що серед насиченого, шумного, повного турбот і переживань океану дня, можна знайти отакий острівець злагоди, тиші, спокою. Цвірінчать пташки, доноситься з поля шелест колосків, гомонять десь на сусідній вулиці дівчата – всі ці звуки заспокоюють і розслаблюють. Після довгої важкої праці знаходиш тут, сидячи біля відкритого вікна, чи на лавці посеред подвір’я, шматочок щастя. Буває так виглянеш в вечері на вулицю, вдихнеш свіжість чистого прохолодного повітря і вже не хочеш повертатися назад до буденної нудної хати. А час плине. Тихо на місяць насувається хмаринка і підморгує тобі, мовляв дивись як я його. Ображений місяць заходиться топати руками й ногами, погойдуватися на небі, та все марно: його немов паралізувало, рухатися він не може. Поки ведеться ця боротьба і хмаринка потрохи поступається, на небосхилі з’являються перші зорі. Вони то спалахують, то згасають, то знов спалахують і це мерехтіння приваблює око, і вже не можеш відірвати погляд від цієї маленької блискучої крапочки на небі. До перших півнів можна просидіти під синню небес, підвівши захоплені очі догори. А можна сісти на піщаному березі велета-Дніпра і до світанку плескати у прозорій воді босими ногами і прислухатися до віддаленого шуму хвиль…

"Осіннє небо" Білко

Осіннє небо

Дівчинка стояла у парку. Їй було тринадцять і гуляла вона сама самісінька. Ба, батьки навіть не знали де вона. Дівчинку звали Оля, в честь бабусі, яка померла, коли тій виповнився четвертий рік. Горе сталось саме в день її народження. Старенька померла через рак крові.
Оля прийшла не зовсім у парк, бо місце де вона перебувала переважно називають цвинтарем. Чому я сказала спочатку, що дівчинка в парку? По двох причинах. Перша: я не хотіла вас лякати і напевно ви не дочитали б мого твору, а друга та, що цей цвинтар справді трошки подібний на парк. Точніше те місце, де знаходилась могила бабусі Олі.
Отож, дівчинка стояла коло могили і мовчки дивилась на зів’ялу троянду, яку вона принесла того року. У її руках була нова, але квітку вона досі не поклала. Бабця дуже любила червоні троянди, так казала про це мама. Напевно це саме від старої у Ольги любов до квіті: червоних троянд. Вона дивилась на пам’ятник, який був вшанований її покійній родичці. Робота була виконана так тонко, що дівчинка навіть бачила ту глибину очей, яку запам’ятала ще з глибокого дитинства – глибину очей бабусі.
Дивно, але саме в цей день їй виповнилось тринадцять. Саме цього дня був 9 рік смерті Ольги старшої і… її 81 день народження. Саме так, обидві Олі народились 15 жовтня, звичайно у різні роки. Оля вирішила провести своє свято з бабусею саме тому, що та була близька їй по духу, по переказам мати. Навіть якщо це не так, то у неї не було друзів. Ніхто не спілкувався з нею. Та Оля не засмучувалась, а навпаки – раділа. На жаль, дівчинка не знайшла тих людей, з якими у неї були спільні інтереси.
Її бабця була відомою письменницею. Книжки, які вони написала були неймовірно цікавими, і з кожним словом Оля розуміла свою бабусю все більше й більше. Це радувала її, а у 12 років теж почала писати. Але писала вона лиш осіню. У жовтні місяці бід осіннім небом. Це її надихало і за місяць дівчинка створила книжку.
Хто зна скільки часу стояла Оля біля могили. Сильний вітер подув у її обличчя, і вона наче повернулась у реальний світ. Дівчинка оглянулась довкола: пожовклі листочки на в’ялій траві рухались за кожним поривом вітру. Деякі, які ще були на деревах гойдались, а деякі, щойно зірвались і дуже повільно впали на землю. Оля підняла голову – осіннє небо. Натхнення наче ввірвалось у душу дівчинки.
- Дякую, бабцю.
Прошепотіла юна письменниця і поклавши троянду на могилу пішла геть.

"Психушка" Білко

Психушка

Земля крутить, думки змінюються, люди існують, життя триває. Ось так приходиться мислити. Коли тебе ув’язнили до псих-лікарні просто так, то робити більше нічого, просто думати, дивитись на 4 стіни, на білу постіль… Але ти досі віриш у майбутнє, хоча частина тебе вже зневірилась…
Тепер ти розумієш, що стається з людьми, коли їх кидають у психушку. Знаєш… бо з тобою так само повелись. Кинули і забули, зрадили і насолоджуються… ці кляті істоти не мають права на життя! Їх чекає пекло!..
У білій палаті тобі робити нічого. Ти дивишся у вікно і слухаєш слова доктора – вони безглузді. Білий колір, палата, слова лікаря, неробство… це все робить тебе шизофреніком, психом. Тебе ніколи не випустять з психушки… Ніколи…

Минають роки, ти досі у тій палаті. Твій погляд туманний і пустий. Твоє волосся геть повипадало. Білий колір став звичним. Слова лікаря однакові. Дивитись у вікно звичайна справа. Палата стала рідною.
З цілковито здорової людини зробили психа. Таки змогли… Добились свого! Ти вже верзеш всякі безглузді речі. Твій розум зник. Ти став мертвою людиною. Ти – труп, який рухається. Навіть шкіра твоя стала сіра. Я дивлюсь на тебе і моє серце відчуває жаль, відразу, і біль.

Знову минули роки. Я прийшла до тебе. Твій стан погіршився. Шкіра покрилась зморшками. Вона ще більше посіріла. З’явились мішки під очима. Ти став страшний. Коли я згадала скільки тобі років, то жахнулась: лише 40 років! Страх пробрався у мою душу. Я вийшла поговорити з лікарем, а коли вернулась, то тебе… Твоє літо лежало на білій постелі, у білій палаті.

Похорон відбувся скоро. Людей було небагато. Я раз і назавжди переконалась, що психушка – це дорога до смерті здорової людини.

"Битва за місто" Slim Shady SRS

Битва за місто

1.Неочікувана атака

-Капітане, що тут сталося? - засмучено сказав один з воїнів
-Поки ми захищали головний вхід, ворог пройшов ззаду - дуже тихим голосом сказав капітан
-Але як? Ніхто окрім нас незнає про потаємний хід.
-Може й ще хтось... Мабуть, хтось ще знав... Але хто? Солдате, перевірте усіх торговців, які входили і виходили з міста під час битви.
-Так сер!
Солдат сів на кона і побіг до реєстраційної контори.
-Добрий день! Гокінс, дайте список усіх торговців, які входили і виходили з міста під час битви - закехано прокричав солдат.
-Вибачте, але список був переданий до керівництва.
-Керівництва?
-Керівництва ринку. Пам`ятаю тільки одне: під час битви не виходив жодний торговець, виходив тільки монах і повернувся вже після битви. Виходив він через потаємний хід.
-Дякую, до побачення!

2.У пошуки

Солдат не радячись з капітаном побіг до потаємного ходу.
-Що якщо це монах? Навіщо йому було це робити? Хоча... Може ми його погано знаємо... - весь час шепотів солдат
Солдат підбіг до потаємного ходу. Його охороняв Білл - один з найкращих охоронців.
-Тут монах не проходив?
-Проходив... А ти звідки знаєш? Ну так що потрібно? Я все таки на роботі!
-В яких напрямках він ходив?
-Ну перший раз... Перший раз...
-Швидше!
-Перший раз він пішов до моря, сказав каміння морське потрібне. Потім він повернувся. Потім на нас напали ззаду, я оборонявся, а він знову втік. Ось і все.
-Дякую!
Солдат побіг до капітана
* * *

Оскільки пів-міста було спалено, король привіз з столиці найкращих будівельників, інженерів та архітекторів. Місто в швидкому темпі відновлювалося.
Солдат весь час думав хто їх зрадив, а капітан чому місто не захопили.
Солдат підбіг до палати капітана.
-Капітане!..
-Що?
-Виходив тільки монах.
-Неможливо! Він був біля мене.
-Покажіть цього монаха Біллу, мабуть монахів тепер два...
-Можливо... Джоне(так звали помічника капітана), відведи монаха до Білла. Солдате, охороняйте їх.
-Так сер!

"Віриш? Повір…" Загублена

Віриш? Повір…

Ти відчуєш, ти вловиш той момент… У ті хвилини, як ти випустиш своє серце із в’язниці, я ніжним дотиком зіллюсь із твоєю душею. Лагідно поцілую кожну її ранку і легенько проведу йодом, дмухаючи, щоб не пекло. І, вір мені, твоє серце більше ніколи не відчує гидкий запах плісняви на брудних стінах камери. Ти лиш вір… А я знаю, що кажу, бо я пізнаю навіть перший твій подих.
Коли ти ступиш своєю маленькою босою ніжкою на запашну, весняну траву, я сльозою радості усію весь світ росою. І ти збережеш кожну краплинку, бо захочеш подарувати пташкам кришталики насолоди. І тоді кожна з них вкладе у свій спів неосяжну вдячність і вишуканість. Віриш? Я кажу правду, вір!
У ті миті, коли ти будеш готова познайомити світ із новим голосом, я заглушу кожен звук, щоб твоє перше слово почули всі. І вони потрясуть світ від захоплення і піднесуть свої душі Господу. Вони неначе прозріють, адже шепіт твого серця не зрівняється навіть із піснею соловейка. Вір, серденько, вір…
Як тільки твоя усмішка почне змагатися із Сонцем за яскравість, я вишневим цвітом збагачу твою кров, а вона замалює на твоїх щічках цнотливу ягідку калини. І тоді Сонце змушене буде програти. Ти віриш мені? Повір…
А тоді, коли ти повернеш душу Господу, я пущу на вітер кожну клітину свого організму, кожну чуттєву жилку. І не знайдеться людина, яка б не поспівчувала моїй утраті хоча б сльозою. Та ти не зрозумієш, що під словом «утрата» я маю на увазі життя. Тому я одразу ж кину своє серце в киплячий вулкан і розчинюсь у лаві. Чуєш мене? А чи віриш?..
Моя маленька пташко! Не оголи мою душу перед іншими. Стримай її лише у своїх долоньках. Пообіцяй. І я повірю тобі. Я віритиму завжди.
Не думай, моя незаймано квітко, що твоє тендітне життя вкрало моє. Воно лише злилося із моєю душею. Тому якщо воно перестане відбивати постійний ритм, отам, з лівого боку, під ребрами – я просто помру. Віриш? Повір, бо інакше у цьому всьому немає жодного сенсу.

Різдво на Волині

Велике щастя - зібратися в батьківській хатині на Різдво. Моя Любешівщина, окраїна синьоокої Волині, має свої традиції святкування. У святвечір, для прикладу, у нас не колядують. І в гості теж не ходять, оскільки це, певно, найважливіше сімейне свято в році. Кожна родина збирається за багатою вечерею: на столі сіно, зверху - вишита або ткана скатертина з бабусиної скрині й, звісно, дванадцять страв. Усе обов'язково пісне. У меню традиційно входять хліб, узвар, вино й - куди без неї! - кутя, яку бабуся до столу везе на санчатах, і далі все, чим сім'я багата. Перед тим як приступати до куті, кличемо Мороза: «Мороз, Мороз, ходи до нас кутю їсти! А не прийдеш тепер, то не йди і в четвер!» Мається на увазі, що якщо сильних морозів і великих снігів не буде взимку, то нехай не буде їх і навесні.<br>Обов'язково в кінці вечері всі ставлять свої ложки в кутю й залишають її на столі, щоб почастувати померлих родичів. Хороша прикмета: якщо жодна ложка за ніч не впаде - це означає, що всі зустрінемося за цим столом і наступного року. А вже різдвяного ранку маленькі хлопчики ходять до родичів посівати пшеницею. Кажуть, що першим до оселі повинен увійти саме хлопчик: тоді сім'я буде щасливою. І всі три дні вже люди відвідують одне одного, вітаючись: «Христос рождається!», а у відповідь лунає: «Славімо Його!»

Історія з життя "Вибір" Автор: Зелье оборотное

Історія з життя "Вибір" Автор: Зелье оборотное
Написано для конкурсу: Великдень

Батьки мої нiколи не були ревними католиками, але наша родина завжди притримувалася христiянських звичаїв. Певний час я захоплювався iсторiєю християнства, тому майже досконало знав Бiблiю i мiсцевi релiгiйнi звичаї. Священик, який викладав у нашiй школi християнську етику, старався не сперечатися зi мною. Вмiло уникаючи провокацiйних питань, вiн завжди намагався знайти компромiс. Я був упевнений, що Моя християнська фiлософiя дасть вiдповiдь на всi питання, як поставить життя.

Але декiлька мiсяцiв тому я захопився вiдомою онлайн грою i вiдчув себе майже Всемогутнiм. Звикши бути першим в усьому, я i тут не зраджував своїм принципам, намагаючись зробити своє творiння найкращiм: найсильнiшим, найрозумнiшим, найбагатiшим. Батьки рідко контролювали мої витрати i баланс моєї юніорської карти стримко наближався до нуля. Гра забирала весь мiй вiльний час: я не виконував домашнi завдання, припинив вiдвiдувати улюблений тенic, почав уникати друзiв.
Розпочався Великий пiст. Я завжди любив смачно поїсти i кожен рiк цей перiод був для мене справжнiм випробуванням. Але цього разу я навіть не помітив, як пролетіли дні Поста. Я майже не їв, погано спав, перестав спілкуватися з родиною. Треба було як те пояснити свою дивну поведінку батькам і я безсовісно брехав, що зачинившись у своїй кімнаті роздумую над Святим Словом. Все бiльше заплутуючись, я вiдчував, що живу не правильно, що потрiбно зробити вибiр, але зупинитися вже не мiг.
Настала Страсна субота. Пропозицiя збиратися на Всеношну службу, яку за традицiїєю ми завжди вiдвiдували родиною, стала для мене повною несподiванкою. У цю нiч мала вiдбутися Велика Битва i Мiй Клан повинен був здобути трiумфальну Перемогу. Моя вiдсутнiсть означала падiння Мого Клану.
Відмова йти у костьол викликала обурення родини. Розлючений батько поставив умову: або я йду на службу, або більше ніколи не підійду до комп'ютера. Проклинаючи і костьол, і Всеношну, і Великдень, я почав збиратися.
Для більшості людей ця ніч була справжнім святом, але тільки не для мене. Я вдивлявся в обличчя людей, які сяяли особливою радістю, але не почував себе щасливим.
Безладний ритм життя зробив свою справу - я заснув просто посеред служби. У своєму сні я побачив ангела, який з докором дивлячись на мене, вимовив:
- Ах, Казимир, що ти накоїв? На що ти перетворився?

- Я не розумію, - з викликом відповів я, - я не роблю нічого поганого.

- Ти втратив вiдчуття реальностi, - сумно похитав головою ангел.

- Це не правда, - гаряче почав виправдовуватися я, - я можу все поєднати, якщо захочу, це тiльки питання часу.

- Не можна служити Богові і Маммонi одночасно, - твердо відповів ангел, - ти повинен зробити вибір, у тебе буде достатньо часу для цього, - до речі, - він лагiдно посмiхнувся, - твій клан загинув.
Я вiдчув як хтось торкнувся мого плеча i вiдкрив очi.

Дорогою додому батько лютував:
- Заснути пiд час Божої служби!! Це неподобство!
Я почував себе розбитим i виходячи з машини я уперше в житті відчув, як земля уходить з під ніг. Я впав і втратив свiдомiсть.
Отямився я лише у лікарні. Діагноз був невтішний: параліч нижніх кінцівок. Що його спричинило лiкарi довго не могли визначитися i нарештi назвали причиною нервове виснаження.

Пройшов рiк. Я часто подумки вертаюсь у той Великдень. Тепер я маю багато часу для роздумiв i для того, що б зробити вибір.

"Кожен українець" Автор: світанкова фея

"Кожен українець" Автор: світанкова фея
для конкурсу: Мальовничий край


І що то за приказка така: "Язик до Києва доведе"? Невже мої чудові ораторські здібності хоч на крок наблизять мене до мрії - відвідати нарешті столицю?

Як би там не було, а конкурс читців віршів славетного Шевченка я вже завалила. Але, на щастя, поїхати до давнього Києва все-таки можна і раніше, ніж за рік, отримавши нарешті довгоочікуваний перший приз, - моїм "язиком" стала наша чудова класна керівничка, Ганна Степанівна.

Я завжди була досить чіткою у формулюванні своїх бажань та досягненні їх. Тож коли половина класу відмовилась їхати, їм довелося зустрітися зі мною. Звучить дещо агресивно, але ось тут мої "чудові ораторські здібності" і стали в нагоді. Здається, я й сама не знала, які все-таки красиві бані церков Києво-Печерської лаври, як багато ми упустили, досі ще не користувавшись метрополітеном, та скільки чудових----- суко-----нь можна купити зовсім недорого в новомодній "Оушен плазі" до того, як ми туди все-таки не поїхали. Але - поїхали ж.

Андріївський узвіз. Ось що вразило мене найбільше. Точно не пам'ятаю, скільки разів та в яких напрямках я пройшлася ним. Та спочатку, пообідавши - традиційно в таких випадках - в дійсно пузатій "Пузатій хаті", ми пішли вгору до Андріївської церкви. Погодьтеся, вона вже точно була надійним дороговказом. Наче скалолази, ми все йшли та йшли догори, не оминаючи увагою чудових самобутніх митців по боках. І поки дівчата обирали, які сережки краще личать їх очам, я дійшла до самого Булгакова. Тобто ні, він як раз був не один - розсівшись на колінках великого російського письменника, моя ніяк не тендітна однокласниця шалено посміхалася в модний фотоапарат іншої. Який та, до речі, неправильно тримала...

Але мені було все одно. Андріївська церква була вже близько. Тим часом мені у вічі впали дивовижні сходи, що в моїй уяві могли вести лише до якогось потойбічного світу. Уявіть лише: підіймаєтесь тими сходами і потрапляєте до Києва Х ст. Або навіть до сучасної Португалії. Чи Канади. Краще Канади - у мене там друг мешкає. Рідко бачимося.
Правда, сходи не підтвердили мої здогадки. Я опинилася на оглядовому майданчику, який, тим не менш, усе-таки мав свою магічнсіть. Я дивилась на Місто і бачила інші місця. Вони живуть своїм сучасним життям сьогодення. Там гарні архітектурні споруди, люди носять дорогий одяг і посміхаються. Там життя, наче та справжня українська пісня, в якій місце є лише щасливим подіям та сміху. Так, заради цього відчуття і варто було приїхати сюди попри всі перешкоди...
І знаєте, що? Це і є Україна. Така різна, ала така своя і по-справжньому чарівна. Я хочу, щоб моє життя було наче пісня.

І кожен українець теж.

Оповідання Автор: MizukiRin

Оповідання Автор: MizukiRin
для конкурсу: Мальовничий край

Сонце заходило за горизонт, ніби натякаючи йому, що часу майже не залишилося. Іван Іскра втомлено поглянув на палаючий обрій. Так само палаючий, як і його закохана душа. Він був сміливою людиною, але навіть в нього не вистачало хоробрості, щоб зізнатися собі. Зізнатися в тому,що він до безтями кохає Марусю. Він обожнює її мудрі очі та ніжний голос. І тому він зараз не з військом біля Полтави, а тут у безмежному золотому степу.

Серце Івана колотилося немов навіжене. Якщо раніше безмежність степу була його прикрасою, то тепер в очах козака, вона перетворилася на ваду. Ні різноманіття трав, ні краса степової ковили тепер не приваблювали хлопця. Здавалось він залишив частину свого життя, разом з коханою. Хоча чому здавалося? Маруся… Україна… Він кохав її так само, як і рідну землю. Вона була для нього рідною землею…

Іван заплющив очі,щоб не бачити, як сонце заходить за обрій. Гетьман був уже близько, але часу майже не залишилось. Йому, ще повертатися назад...

…Ніч прийшла. На небі спалахнули мільйон зірок. Іскра знову глянув на степ. Легкий вітер дмухнув в його втомлене обличчя. І від цього подиху парубок відчув прилив сил. Тільки зараз він зрозумів, що така країна, як його не має втрачати талановитих людей. Що країна де є такі степи, та таке небо допоможе його… Відчув він що до Хмельницького залишилось зовсім небагато. Відчув але не заспокоївся. Часу було обмаль… Він мав поспішати…