Глава III - Початок?

Після лікарні Уріель порталом дібрався до Хогсміда. Він все ще був вдягнений у своє лохміття, але все інше свє майно ніс на плечах, загорнутим у чорну мантію на манер торби. Цей перехід дався важко, але все ж легше, ніж минулий раз.

-Треба поки перестати користуватись порталом до повного відновлння...

Важко дихаючи, він побачив заклад під назвою "Кабанья голова" й вирішив зайти. Це був такий собі трактир, на першому поверсі якого була стара кімнатка з товстимшаромпилу на вікнах й смердюча чимось, скоріш за все, цапами. На столах стояли догораючі свічки, які на останньому диханні освітлювали кімнатку. На другому поверсі знаходились кімнати, які здавалися в оренду, і в одній з котрих вирішив залишитись сьогоднішній гість. Кинувши на ліжко свою мантію з майном й визирнув у вікно. Він чекав, поки біль у тілі вгаується, щоб можна було почати робити дійсно важливі справи. Зробивши вправу з відновлення дихання, Уріель відчув полегшення у тілі, після чого повернувся до ліжка й почав розкладати все, аби оглянути все й відремонтувати те, що було зламано. Обладунок, мечі, кинджали... Багато інгредієнтів для зілля було втрачено, на щастя хоч самі зілля збереглись. Взявши до рук товсту книгу з Магії Темряви, Уріель сів на край ліжка й розгорнув її. Там були не тільки заклинання Магії Темряви, але й різноманітні обряди, все, що він записував й замальовував власноруч. Швидко переглнувши записи, він закрив книгу й ніжно провів рукою по твердій обкладинці зі сталевим ланцюжком на корінці. Відклавши книгу на тумбу, що стояла біля ліжка, чоловік встав й знов підійшов до вікна. Він сконцентрувався на своїх почуттях, на тому, як магія тече по венах. Він згадав ті щасливі моменти, коли його, ще хлопчиком, вчили захищатися й за кожен успіх Матір гладила його по голові, тепло усмігаючись й називаючи своєю гордістю. Вона пишалась ним тоді, вона пишається ним зараз, коли Уріель повертається з роботи зі словами "завдання виконано".Вона пишається ним, а він радіє тому, що у нього є сім'я й його дійсно люблять.

-Тінь!

З магічної темряви вийшла постать, повністю схожа на Уріеля, коли він був у своєму обладунку. Її обличчя під чорним капюшоном видно не було, але голос був жіночий.

-Мій Імператор, Ви мне викликали?
-Так. Моє спорядження зламане. Будь ласка, принеси мені нове, а це віддай майстрам на відновлення. І я хочу, щоб ти допомогла мені вдягнути все.
-Як накажете, мій Імператор.

Вона вклонилась йому, оглянула його спорядження, швидко згорнула все в його мантію й зникла чорним димком, аби тільки з'явитись знов через кілька хвилин. Як він й наказав, вона принесла йому все нове, ціле, готове до використання. Підійшовши ближче, дівчина почала допомагати йому вдягти сталевий обладунок. Кіраса, поножі, наручі, чоботи... Останнім був товстий сталевий ланцюг з усією зброєю, який Уріель вдягнув на пояс. Зверху всього цього була нова чорна шовкова мантія.

-Ви виглядаєте неперевершено, мій Імператор.
-Я виглядаю як завжди. Сама розумієш, що це не святкове вбрання. Можна ще одне прохання?
-Все що накажете.
-Я хоч й керую вами, але я поважаю вас, тому це не наказ, а прохання. Будь ласка, відправ когось назад у Істфолд. Нехай відправиться у Долину Королів й забере з мого саркофагу все, що там лежить. Я буду чекати тут, сьогодні ввечері.
-Як буде завгодно.

Вона знов вклонилась йому, але для того, щоб потім зникнути чорним димком, який пішов під мантію Уріеля. До вечора було недалеко, внизу почувся якийсь шум й чоловік пішов перевірити, що сталось. Нічого особливого, люди п'ють й про щось розмовляють. Щоправда зараз людей не так багато, як було колись, але все ж вони були. Сівши за барну стійку, Уріель замовив вина, поклавши перед собою три золоті монети, на яких було вибито коронованого черепа. Золото було не гоблінського карбування, але справжнім.

-Галеонів немає?
-Кого?
-Галеонів. Золоті такі монетки, схожі на твої, але іншого карбування.
-А це золото не підходить?

Господар трактиру лише всміхнувся й забрав монети, після чого поставив на стійку дерев'яний келих й налив туди червоного вина. Не те, до чого звик Уріель, але підійде. Він так просидів доволі довго, навіть не помітивши, як інші відвідувачі давно покинули заклад. Але, на його, здивування, прийшли інші "відвідувачі": молоді хлоп'ята й дівчата, що збирались власним колом й наче когось чекали, тихо перемовляючись між собою. Скоро прийшли ті, кого чекали: два хлопця й дівчина. Перший був рудим, з ластовинням на обличчі, другий був з темним волоссям, зеленими очима й шрамом на лобі, дівчина була з довгим кучерявим волоссям каштанового кольору. Помітивши прийдешніх, всі замовкли, очікуючи, що буде далі.

-Ем... Вітаю! - почаладівчина. - Так, ви знаете, навіщо ми всі тут зібрались. Нам потрібен вчитель. Особливий вчитель. Який має досвід у Захисті від Темних Мистецтв.
-Навіщо?
-Навіщо? - перепитав рудий. - "Самі знаєте Хто" повернувся!
-Це він так говорить...
-Так говорить Дамблдор!
-Дамблдор так говорить, тому що вірить йому! Тільки де докази?
-Може Поттер розповість про те,якбув вбитий Діггорі?
-Я не збираюсь розмовляти про Седріка й якщо ви за цим прийшли - можете йти! Ходім Герміоно, вони прийшли тому, що вважать мене психом.
-Гаррі, зачекай.
-Правда, що ти володієш заклинанням Патронуса?

За цим питанням всі звернули увагу на білявудівчинку, яка мала "дуже дивний" вигляд.

-Так! Я сама бачила!
-Прикольно, Гаррі! Я цього не знав!
-І ще він вбив Василиска. Мечем у кабінеті Дамблдора!
-Це правда!
-А на третьому курсі бився з сотнею Дементорів одразу.
-А минулого року він насправді бився самі знаєтез Ким.
-Зачекай... - почав цього разу Гаррі. - Ну.. Я.. Слухайте, все цезвучить чудово, коли ви кажете про це. Але насправді мені щастило! Я майже не розумів, що роблю й мені завжди допомагали!
-Він скромничає...
-Ні, Герміоно, я не скромничаю! Зустрітись з цім у реальному житті - зовсім не те, що у школі. У школі, якщо ти зробиш помилку, можна спробувати знову, а там... Коли ти за кілька секунд від смерті, або твій друг помирає у тебе на очах... Ви не знаєте, що це...
-Ти правий, Гаррі, ми не знаємо... Нам потрібна твоя допомога! Якщо у нас є хоча б один шанс перемогти... Волан-де-Морта...
-Він насправді повернувся?...

Хлопець лише головою кивнув, підтверджуючи саму жахливу відповідь. Після цього почалось рухання. Хтось дістав пергамент з пером й всі почали щось записувати. Від барної стійки видно не було, та й як можна щось побачити, сидячи спиною? Не видно, але всю розмову було гарно чутно. Випивши ще кілька келихів вина, Уріель встав й підійшов до молоді. Він був за останнім хлопцем, щовже щось записував у пергаменті. Зазирнувши, він побачив назву "Загін Дамблдора" й імена всіх зібраних.

-Хочете навчитись захищати себе?

Сивий оглянув здивовані й зацікавленні обличчя молоді.

-А ви ще хто такий?
-Рон, зачекай!

Але не встигнувши зупинити рудого, як той дістав паличку, направивши її на чоловіка. За що й був легко покараний! Уріель просто вивернув кисть руки хлопцю й відібрав його паличку, кинувши її на підлогу біля ніг рудого, після чого знов озирнувся на дітей.

-Хочете вміти захистити себе - потрібно вчитися битись не тільки магічно, але й фізично. Застати ворога зненацька - це виграти для себе перевагу в часі й вгадати момент, коли ворог не буде готовий до бою. Навіть якщо він буде готовий до бою й відбере у вас паличку... - тут Уріель знов поглянув на рудого. - Ви зможете здивувати ворога, відібравши вже його паличку, або просто сбити його з ніг. Звісно, якщо обставини дозволять... Що ж... Вам є у кого навчатись. Якщо захочете про це дізнатись більш детально - я на другому поверсі, перша кімната лівіше.

Пішовши на другий поверх, він чув лише здивований шепіт дітей, після чого посміхнувся й увійшов у свою кімнату. Після заходу Сонця до Уріеля повернулась його тінь.

-Мій Імператор! - Вона вклонилася йому, протягуючи руки з замовленими речами. - Все, як ви й просили.

Він взяв те, що вона давала. З виду звичайна корона, але чорна й зі сталі, як і його обладунок. Все інше - артефакти: срібні намиста із вплетеним чорним каменем, срібні браслети, срібні перстні, деякі з чорним каминчиком, а деякі з візерунком хрестів. Ніякого золота, ніяких підробок, лише чисте срібло й магічне каміння.

-Дякую тобі. Я хочу, щоб ти все це, окрім корони, поклала у скриньку, що знаходиться на тумбі біля ліжка у покоях замку. Нехай все лежить там.

Забравши назад артефакти, Тінь зникла, а Уріель підійшов до столу й по клацанню пальців, за допомогою магічного чорного пламені, запалив свічку. Сівши на табурет, він став вдивлятись на візерунок корони, згадуючи, скільки війн було проведено з нею. Скільки крові пролито на землю, скільки трупів було пронизано мечами, скільки потвор й монстрів вбито. У лісах, у степах, в долинах... У містах... Скільки Королів й Королев було вбито його клинком... Правителі не сходятьсяу двобої? Так, якщо один з них не Ассасин. Хоча чесно кажучи - навіть двобою не було. Просто пробратись у Королівські покої через вікно, трохи поговорити зажиття, відвести рукою лезо направленого меча й вдарити прихованим клинком у горло. Скільки було вбито людей... Але ні, він не шкодує! Він виконував завдання Матері, він захищав свою Країну, він допомагав своїй подрузі, яка була Королевою його Країни! Чому не він керує його Країною? А хто він такий взагалі? Інколи й він сам не знаходить відповіді на це запитання. Чи живий він, чи мертвій? Чи нежить він, чи примара? Чи людина він, чи Ліч? Скільки він вже живе? Майже чотири епохи ніхто не живе, за умови, якщо одна епоха буде йти приблизно двадцять шість тисяч років! То хто він такий?! Лякає людей дзвоном ланцюгів, наче примара, Чорний Маг, наче Ліч, керує своїм військом, як людина, наче справжній Імператор, але ходить Світом довго, як справжня нежить. Хто він? Хто може відповісти на це запитання? Поклавши корону на стіл, він затушив свічку й встав, пересівши на ліжко, спиною до стіни. Саме таким чином він й задрімав.