Глава II - Лицар без обладунку

1995 рік.

-АВАДА КЕДАВРА!!!

З самого ранку у Шотландському портовому містечку "Нерн" відбувалася бійка між Смертожерами та представниками магічного правопорядку. Звісно, містечко було звічайним, там жили прості люди, яких чаклуни називали "маґлами", й саме цим Нерн притягнув увагу Смертожерів. Вже багато людей було вбито, більша частина міста горіла яскравим полум'ям, але вдіяти нічого не можна. Або просто не хотіли. Одна сторона хотіла вбити якомога більше маґлів та Аврорів, а інша сторона хотіла те саме зробити зі Смертожерами, за вийнятком маґлів. Так би мовити, "не можемо врятувати, то хоч не будемо звертати уваги". Аврори йшли в наступ, але Смертожерине поступалися їм.

-Белла обережно!!

Хтось з чоловіків під маскою Смертожера штовхнув від себе жінку, врятувавши її від магічного променю й після цього почувся істеричній сміх, наче їй не страшно, а весело, наче це не бійка, а якась забавна гра. В якусь секунду наступив переломній момент: в повітрі з'явився чорний дим, розходячись ширше й ширше. В наступну мить серед темряви щось пролетіло й гучно, з ефектом Бомбарди, впало, наче з якоїсь висоти, при цьому збивши собою все, що було на шляху й поранивши половину Смертожерів.

-ВІДСТУПАЄМО!!

Темні маги попочали втікати, хто пішки, хто апарацією, але скоро на площі залишились лише нічого не розуміючі Аврори.

-Це що таке? Кінгслі, ти можеш мені пояснити, як це розуміти?
-Аласторе, повір, я сам нічого не розумію. Вони використали щось з темних заклять! Але чому вони втекли?...
-Кінгсли, вони щось задумали! Це пастка!
-Зачекай... Якщо вони не влаштовували цього галасу... Наші не могли! Я не вірю!

Коли магічна темрява відступила, на земли лежав сивий чоловік в старих лохміттях. Його обладунок був зім'ятий, ланцюги розірвані, леза мечів та кинджалів розламані на декілька частин, а чорна мантія лежала поруч.

-Аласторе, ти теж це бачиш?
-Він, мабуть, один з них.. Треба його забрати до нас й допитати!
-Зачекай, друже. Дивись, мантія без відмітних знаків, маски немає, палички не видно, якесь лахміття. Мечі, кинджали.. Якщо він бієць, то до чаклуна точно не дотягує. Який чаклун буде битись кинджалом? Отде так, його треба доставити у лікарню, там їм займуться, а після вже подивимось. Але ти все ж прав, якийсь дивний він...

***

Через кілька днів Уріель прокинувся у лікарні імени Святого Мунго. З болем відкривши очі, перше, що він побачив, була біла стеля. Повернувши очі праворуч, чоловік побачив дівчину у вбранні медичного персоналу. У дивному вбранні, як на його погляд. Вона розставляла флакони на тумбочці та змішувала деякі зілля, готуючись в черговий раз оглянути пацієнта та використати ліки. Опустивши очі на своє тіло, Уріель побачив не свій одяг, а якесь... Плаття або щось схоже на нього, блакитного кольору, безусіляких прикрас. Закривши на кілька секунд очі, він знов поглянув на дівчину з бажанням почати запитувати все, що його цікавить, але у горлі пересохло, у роті так само, навіть ковтнути нічого. Почувши потуги зі сторони ліжка, дівчина звернула увагу на Уріеля.

-Прокинулись? Нарешті. Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

Він не зміг видати ні звуку, лише одними губами промовив "пити". Медсестра дала йому зілля, обережно піднявши голову чоловіка. Випивши ліки, Уріель відчув, що йому стає краще, але все одно щось було не так... Щось було занадто не так!

-Де я?
-В лікарні Святого Мунго. Вас сюди принесли Аврори кілька днів тому.
-Де мої речі?
-Які? Ті уламки, що знайшли поруч із вами?
-Уламки? Чому уламки? Й чому поруч? Де вони?
-Заспокойтеся. Ваші речі знаходяться у нашому сховищі, але ними зацікавились Аврори, тому їх оглядають. Не бійтеся, з вашими речами нічого не станеться.

В цей момент у палату зайшов одноокий чоловік з дерев'яною ногою й, з першого погляду, злим обличчам.

-Дівчинко, вийди-но на хвилинку, нам з цим чоловіком треба поговорити. - Гість підійшов ближче й сів на стілець біля ліжка.
-Але я повинна оглянути пацієнта й дати йому ліки!
-Пізніше даси. Нічого з ним не станеться. Поговоримо й я піду.

Медсестра подивилась на нахабу обуренно, але все ж мовчки вийшла за палати.

-Що ж, почнемо. Мене звати Аластор Грюм. Я колишній голова Аврорату й я хотів би знати: хто ти й звідки?

Уріель дивився на чолов'ягу, потім зітхнув й закрив очі. В палаті ще хвилину стояла мертва тиша, потім гість посміхнувся.

-Що ти робив у маґлівському містечку кілька днів тому? Ти приймаєш участь у забороненому угрупуванні?
-Забороненому угрупуванні? - Уріель з зацікавленістю поглянув на свого відвідувача.
-Смертожери. - обличчя Аластора скривилося у гніві.
-Що за некчемна назва? Хто їм таке придумав?
-Вони самі. Ти мені зуби не заговорюй й теми не переводь. Ти з ними, чи як?

Уріель знов лише закрив очі. Чесно кажучи, йому не подобалось, як розмовляє цей чолов'яга. Грубо, вимогливо, наче на допиті. За звичайних обставин можна було б поставити його на місце, але зараз Уріель розумів, що знаходиться не в тому положенні й не з тим здоров'ям, щоб ризикувати.

-Знов мовчиш... Ну добре. Біля тебе знайшли мечі та кинджали. Це теж зброя, ти в курсі? На лезах ми знайшли вигравірувані руни. Наші майстри, та майстри з Відділу Таємниць, намагаються розібрати рунні ланцюжки, але поки не виходить. Кажуть, що там помилок забагато, але щось мені мало віриться. Може ти мені поясниш, що означають твої руни?

Не дочекавшись відповіді, Аврор встав зі стільця й пішов до виходу, але біля дверей повернувся до пацієнта.

-Знаєш, хлопче.. Якби ти не був зараз хворим, якби ти не був під захистом лікарів, я б не був з тобой таким добрим. Я б залюбки тебе запхав до нижніх камер Аврорату й допитав як слід. Дуже ти підозріла особа. Одужуй.

Грюкнувши дверима, Аластор пішов. Через хвилину в палату вбігла медсестра. Вона почала швидко оглядади чоловіка, через що він здивовано поглянув на неї, наче вона була взагалі зайвою.

-Все добре? Він вас не чіпав? - дівчина зазирнула навіть під ковдру, що не залишилось непоміченим.
-Я, звісно, розумію, що я у лікарні й вибачаюсь, але ви могли б не оглядати мене "так ретельно"?
-Вибачте, але я повинна.

Більше ніхто нічого не казав. Чоловік мовчки лежав й "отримував задоволення", а дівчина лише робила свою справу, даючи ліки й проводячи діагностичні закляття на пацієнті. Так було кілька днів, одне й те саме, нічого цікавого! Так, були ще допити, на Уріеля намагались натиснути, але все марно. Після всього чоловіку віддали його речі й відпустили на волю.