Глава I - Пролог

Ніч... Темрява... В товсті дубові двері, що були відкритими, в знак етикету постукала витончена жіноча рука. Її власниця любила переважно темне вбрання: чорне довге плаття, туфлі на високому каблуці, прикраси з срібла, що міцно тримає чоний камінь, хоч то перстень, хоч намисто, хоч браслет. Сама дівчина виглядала дуже молодо. Її чорне волосся підкреслювало аристократичну блідність, довгі темні вії підкреслювали карі очі.

-Уріель, не спиш?

Чоловік, що сидів за високим столом, виглядав молодим, але мав довге сиве волосся та кілька шрамів на обличчі. Він щось писав в пергаменті, звіряючись з безліччю відкритих книг. Сталь перчатки на його руці відблискувала полум'я свічки на столі. При звернені він підняв голову.

-Мені не спиться, Матінко. Чим можу бути корисним?
-Є справа, якраз для тебе. У покинутому храмі НАЛ-ТАР збирається група фанатиків, яка називає себе Послідовниками Інквізиції. Вони збираються іти в Долину Королів.
-Вони хочуть пограбувати саркофаги померлих Королів? - чоловік був сильно здивованим. - Як люди, які називають себе "Послідовниками Інквізиції", можуть робити таке з померлими? Тим паче з померлими правителями?
-Спитаєш у них сам. Їх шлях пролягатиме через Долину Дощу. Багато темних місць, слизьке каміння... Розумієш, про що я? - жінка усміхнулась й провела пальчиками по краю стола. - Вбий їх пастора й отара сама втече.
-Буде виконано.
-Це ще не все! Тобі треба буде відправитись в Альбіон. Там, на півночі, є школа. У ній живе й навчається хлопець, ти повинен за ним наглянути. Ти його впізнаєш одразу. Запам'ятай: роби що хочеш, але ні в якому разі не дай йому померти!
-Я зрозумів. Нарешті за справу.
-Уриель, ти ж знаєш, молоді треба навчатись. Колись давно, коли в нашій сім'ї з'явився хлопчик п'яти років, старші так само сиділи й нудьгували, як і ти зараз.
-Відтоді майже чотири Епохи пройшло... Аби тільки молодь взялася за розум й виконувала накази так, як їм пояснюєш.
-У них ще є час.

Після цього, посміхнувшись, жінка пішла з кабінету, а Уріель встав з-за столу й повернувся до вікна. Покинутий замок з старими, сірими, кам'яними стінами стояв на самій вершині гребню гір. У підніжжя цих гір стоїть Великий Ліс, зелений й живий, у якому заснували своє Царство ельфи. З тих пір йшло безліч війн між людьми та ельфами, поки їх не "змусили" зупинити це неподобство й перестати ганьбитися. Після того люди й ельфи уклали перемир'я й почали сумісне полювання за тим, хто фактично врятував безліч життів по обидві сторони, вбивши ельфійського Царя. Ельфи полювали на Ассасина, люди полювали на темного мага. Тепер треба виконати майже таку ж саму справу. Вбити того, хто буде вести групу фанатиків. Важко зітхнувши, Уріель затушив полум'я свічки.

***

Через кілька днів Уриель був в Долині Дощу, сидів у засідці, на височині. Він воїн, і саме тому на ньому був обладунок із чорної сталі, що складається із укріпленого, але полегшеного сплаву, два сталевих наручі із прихованими клинками та механізмом пістолета на лівому. На поясі були ланцюги, які тримали на собі все. З лівого боку були піхви з двома короткими, одним полуторним й одним дворучним мечем. З правого боку були піхви з двома кинджалами. Томагавк був закріплений на ланцюгу тісно до піхв кинджалів, а арбалет висів біля мечів. Сумки з кулями, ножами, болтами та еліксирами висіли позаду, трохи вище на попереку були два пістолети, спереду лівіше був невеликий мішечок із золотом, правіше - з цілющими травами та алхімічними інгредієнтами. Поверх всього цього була чорна, як найтемніша ніч, шовкова мантія з капюшоном, під яким магічний димок з темряви приховував обличчя воїна. Почувши внизу кроки й голоси, Уріель встав з каменю й підійшов до краю урвища. Тропою йшла група людей в білих мантіях, кількістю в тридцять осіб, попереду всіх вів чоловік в одязі, чимось схожим на церковне вбрання. Всі люди мали з собою кинджали й смолоскипи. Спустившись з височини, він заховався в невеличкій печері, у самого входу, за камінням. Трохи почекавши, поки люди підійдуть, він вискочив зі своєї схованки. Стрибок, звук металу оголеного клинка на лівому наручі...

-Ассасин!! Вбийте невірного!!

Ціль була досягнута, але галас підняли інші, тому час бігти. Почалась погоня. Дощ лив, немов з відра. Про Долину Дощу взагалі йде багато чуток, одна з них ведеться про те, що тут дощ ллє цілий місяць й зупиняється лише на п'ять хвилин, а потім знов на місяць. Злива заглушала кроки, тому Уріель вирішив трохи скоротити шлях до найближчої схованки. Стрибок, ще один, трохи підтягнутись на камінні з однієї сторони й зістрибнути в іншу. Зістрибнути.. Легко сказати! не те, щоб він боявся висоти, але все ж високо падати прийдеться, а вороги вже близько. Бій починати не варіант - хоча фанатики не дуже добре захищені, але їх більше. Використавши закляття порталу, він все ж таки стрибнув й на великій швидкості влетів у згусток чорного диму.

Глава II - Лицар без обладунку

1995 рік.

-АВАДА КЕДАВРА!!!

З самого ранку у Шотландському портовому містечку "Нерн" відбувалася бійка між Смертожерами та представниками магічного правопорядку. Звісно, містечко було звічайним, там жили прості люди, яких чаклуни називали "маґлами", й саме цим Нерн притягнув увагу Смертожерів. Вже багато людей було вбито, більша частина міста горіла яскравим полум'ям, але вдіяти нічого не можна. Або просто не хотіли. Одна сторона хотіла вбити якомога більше маґлів та Аврорів, а інша сторона хотіла те саме зробити зі Смертожерами, за вийнятком маґлів. Так би мовити, "не можемо врятувати, то хоч не будемо звертати уваги". Аврори йшли в наступ, але Смертожерине поступалися їм.

-Белла обережно!!

Хтось з чоловіків під маскою Смертожера штовхнув від себе жінку, врятувавши її від магічного променю й після цього почувся істеричній сміх, наче їй не страшно, а весело, наче це не бійка, а якась забавна гра. В якусь секунду наступив переломній момент: в повітрі з'явився чорний дим, розходячись ширше й ширше. В наступну мить серед темряви щось пролетіло й гучно, з ефектом Бомбарди, впало, наче з якоїсь висоти, при цьому збивши собою все, що було на шляху й поранивши половину Смертожерів.

-ВІДСТУПАЄМО!!

Темні маги попочали втікати, хто пішки, хто апарацією, але скоро на площі залишились лише нічого не розуміючі Аврори.

-Це що таке? Кінгслі, ти можеш мені пояснити, як це розуміти?
-Аласторе, повір, я сам нічого не розумію. Вони використали щось з темних заклять! Але чому вони втекли?...
-Кінгсли, вони щось задумали! Це пастка!
-Зачекай... Якщо вони не влаштовували цього галасу... Наші не могли! Я не вірю!

Коли магічна темрява відступила, на земли лежав сивий чоловік в старих лохміттях. Його обладунок був зім'ятий, ланцюги розірвані, леза мечів та кинджалів розламані на декілька частин, а чорна мантія лежала поруч.

-Аласторе, ти теж це бачиш?
-Він, мабуть, один з них.. Треба його забрати до нас й допитати!
-Зачекай, друже. Дивись, мантія без відмітних знаків, маски немає, палички не видно, якесь лахміття. Мечі, кинджали.. Якщо він бієць, то до чаклуна точно не дотягує. Який чаклун буде битись кинджалом? Отде так, його треба доставити у лікарню, там їм займуться, а після вже подивимось. Але ти все ж прав, якийсь дивний він...

***

Через кілька днів Уріель прокинувся у лікарні імени Святого Мунго. З болем відкривши очі, перше, що він побачив, була біла стеля. Повернувши очі праворуч, чоловік побачив дівчину у вбранні медичного персоналу. У дивному вбранні, як на його погляд. Вона розставляла флакони на тумбочці та змішувала деякі зілля, готуючись в черговий раз оглянути пацієнта та використати ліки. Опустивши очі на своє тіло, Уріель побачив не свій одяг, а якесь... Плаття або щось схоже на нього, блакитного кольору, безусіляких прикрас. Закривши на кілька секунд очі, він знов поглянув на дівчину з бажанням почати запитувати все, що його цікавить, але у горлі пересохло, у роті так само, навіть ковтнути нічого. Почувши потуги зі сторони ліжка, дівчина звернула увагу на Уріеля.

-Прокинулись? Нарешті. Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

Він не зміг видати ні звуку, лише одними губами промовив "пити". Медсестра дала йому зілля, обережно піднявши голову чоловіка. Випивши ліки, Уріель відчув, що йому стає краще, але все одно щось було не так... Щось було занадто не так!

-Де я?
-В лікарні Святого Мунго. Вас сюди принесли Аврори кілька днів тому.
-Де мої речі?
-Які? Ті уламки, що знайшли поруч із вами?
-Уламки? Чому уламки? Й чому поруч? Де вони?
-Заспокойтеся. Ваші речі знаходяться у нашому сховищі, але ними зацікавились Аврори, тому їх оглядають. Не бійтеся, з вашими речами нічого не станеться.

В цей момент у палату зайшов одноокий чоловік з дерев'яною ногою й, з першого погляду, злим обличчам.

-Дівчинко, вийди-но на хвилинку, нам з цим чоловіком треба поговорити. - Гість підійшов ближче й сів на стілець біля ліжка.
-Але я повинна оглянути пацієнта й дати йому ліки!
-Пізніше даси. Нічого з ним не станеться. Поговоримо й я піду.

Медсестра подивилась на нахабу обуренно, але все ж мовчки вийшла за палати.

-Що ж, почнемо. Мене звати Аластор Грюм. Я колишній голова Аврорату й я хотів би знати: хто ти й звідки?

Уріель дивився на чолов'ягу, потім зітхнув й закрив очі. В палаті ще хвилину стояла мертва тиша, потім гість посміхнувся.

-Що ти робив у маґлівському містечку кілька днів тому? Ти приймаєш участь у забороненому угрупуванні?
-Забороненому угрупуванні? - Уріель з зацікавленістю поглянув на свого відвідувача.
-Смертожери. - обличчя Аластора скривилося у гніві.
-Що за некчемна назва? Хто їм таке придумав?
-Вони самі. Ти мені зуби не заговорюй й теми не переводь. Ти з ними, чи як?

Уріель знов лише закрив очі. Чесно кажучи, йому не подобалось, як розмовляє цей чолов'яга. Грубо, вимогливо, наче на допиті. За звичайних обставин можна було б поставити його на місце, але зараз Уріель розумів, що знаходиться не в тому положенні й не з тим здоров'ям, щоб ризикувати.

-Знов мовчиш... Ну добре. Біля тебе знайшли мечі та кинджали. Це теж зброя, ти в курсі? На лезах ми знайшли вигравірувані руни. Наші майстри, та майстри з Відділу Таємниць, намагаються розібрати рунні ланцюжки, але поки не виходить. Кажуть, що там помилок забагато, але щось мені мало віриться. Може ти мені поясниш, що означають твої руни?

Не дочекавшись відповіді, Аврор встав зі стільця й пішов до виходу, але біля дверей повернувся до пацієнта.

-Знаєш, хлопче.. Якби ти не був зараз хворим, якби ти не був під захистом лікарів, я б не був з тобой таким добрим. Я б залюбки тебе запхав до нижніх камер Аврорату й допитав як слід. Дуже ти підозріла особа. Одужуй.

Грюкнувши дверима, Аластор пішов. Через хвилину в палату вбігла медсестра. Вона почала швидко оглядади чоловіка, через що він здивовано поглянув на неї, наче вона була взагалі зайвою.

-Все добре? Він вас не чіпав? - дівчина зазирнула навіть під ковдру, що не залишилось непоміченим.
-Я, звісно, розумію, що я у лікарні й вибачаюсь, але ви могли б не оглядати мене "так ретельно"?
-Вибачте, але я повинна.

Більше ніхто нічого не казав. Чоловік мовчки лежав й "отримував задоволення", а дівчина лише робила свою справу, даючи ліки й проводячи діагностичні закляття на пацієнті. Так було кілька днів, одне й те саме, нічого цікавого! Так, були ще допити, на Уріеля намагались натиснути, але все марно. Після всього чоловіку віддали його речі й відпустили на волю.

Глава III - Початок?

Після лікарні Уріель порталом дібрався до Хогсміда. Він все ще був вдягнений у своє лохміття, але все інше свє майно ніс на плечах, загорнутим у чорну мантію на манер торби. Цей перехід дався важко, але все ж легше, ніж минулий раз.

-Треба поки перестати користуватись порталом до повного відновлння...

Важко дихаючи, він побачив заклад під назвою "Кабанья голова" й вирішив зайти. Це був такий собі трактир, на першому поверсі якого була стара кімнатка з товстимшаромпилу на вікнах й смердюча чимось, скоріш за все, цапами. На столах стояли догораючі свічки, які на останньому диханні освітлювали кімнатку. На другому поверсі знаходились кімнати, які здавалися в оренду, і в одній з котрих вирішив залишитись сьогоднішній гість. Кинувши на ліжко свою мантію з майном й визирнув у вікно. Він чекав, поки біль у тілі вгаується, щоб можна було почати робити дійсно важливі справи. Зробивши вправу з відновлення дихання, Уріель відчув полегшення у тілі, після чого повернувся до ліжка й почав розкладати все, аби оглянути все й відремонтувати те, що було зламано. Обладунок, мечі, кинджали... Багато інгредієнтів для зілля було втрачено, на щастя хоч самі зілля збереглись. Взявши до рук товсту книгу з Магії Темряви, Уріель сів на край ліжка й розгорнув її. Там були не тільки заклинання Магії Темряви, але й різноманітні обряди, все, що він записував й замальовував власноруч. Швидко переглнувши записи, він закрив книгу й ніжно провів рукою по твердій обкладинці зі сталевим ланцюжком на корінці. Відклавши книгу на тумбу, що стояла біля ліжка, чоловік встав й знов підійшов до вікна. Він сконцентрувався на своїх почуттях, на тому, як магія тече по венах. Він згадав ті щасливі моменти, коли його, ще хлопчиком, вчили захищатися й за кожен успіх Матір гладила його по голові, тепло усмігаючись й називаючи своєю гордістю. Вона пишалась ним тоді, вона пишається ним зараз, коли Уріель повертається з роботи зі словами "завдання виконано".Вона пишається ним, а він радіє тому, що у нього є сім'я й його дійсно люблять.

-Тінь!

З магічної темряви вийшла постать, повністю схожа на Уріеля, коли він був у своєму обладунку. Її обличчя під чорним капюшоном видно не було, але голос був жіночий.

-Мій Імператор, Ви мне викликали?
-Так. Моє спорядження зламане. Будь ласка, принеси мені нове, а це віддай майстрам на відновлення. І я хочу, щоб ти допомогла мені вдягнути все.
-Як накажете, мій Імператор.

Вона вклонилась йому, оглянула його спорядження, швидко згорнула все в його мантію й зникла чорним димком, аби тільки з'явитись знов через кілька хвилин. Як він й наказав, вона принесла йому все нове, ціле, готове до використання. Підійшовши ближче, дівчина почала допомагати йому вдягти сталевий обладунок. Кіраса, поножі, наручі, чоботи... Останнім був товстий сталевий ланцюг з усією зброєю, який Уріель вдягнув на пояс. Зверху всього цього була нова чорна шовкова мантія.

-Ви виглядаєте неперевершено, мій Імператор.
-Я виглядаю як завжди. Сама розумієш, що це не святкове вбрання. Можна ще одне прохання?
-Все що накажете.
-Я хоч й керую вами, але я поважаю вас, тому це не наказ, а прохання. Будь ласка, відправ когось назад у Істфолд. Нехай відправиться у Долину Королів й забере з мого саркофагу все, що там лежить. Я буду чекати тут, сьогодні ввечері.
-Як буде завгодно.

Вона знов вклонилась йому, але для того, щоб потім зникнути чорним димком, який пішов під мантію Уріеля. До вечора було недалеко, внизу почувся якийсь шум й чоловік пішов перевірити, що сталось. Нічого особливого, люди п'ють й про щось розмовляють. Щоправда зараз людей не так багато, як було колись, але все ж вони були. Сівши за барну стійку, Уріель замовив вина, поклавши перед собою три золоті монети, на яких було вибито коронованого черепа. Золото було не гоблінського карбування, але справжнім.

-Галеонів немає?
-Кого?
-Галеонів. Золоті такі монетки, схожі на твої, але іншого карбування.
-А це золото не підходить?

Господар трактиру лише всміхнувся й забрав монети, після чого поставив на стійку дерев'яний келих й налив туди червоного вина. Не те, до чого звик Уріель, але підійде. Він так просидів доволі довго, навіть не помітивши, як інші відвідувачі давно покинули заклад. Але, на його, здивування, прийшли інші "відвідувачі": молоді хлоп'ята й дівчата, що збирались власним колом й наче когось чекали, тихо перемовляючись між собою. Скоро прийшли ті, кого чекали: два хлопця й дівчина. Перший був рудим, з ластовинням на обличчі, другий був з темним волоссям, зеленими очима й шрамом на лобі, дівчина була з довгим кучерявим волоссям каштанового кольору. Помітивши прийдешніх, всі замовкли, очікуючи, що буде далі.

-Ем... Вітаю! - почаладівчина. - Так, ви знаете, навіщо ми всі тут зібрались. Нам потрібен вчитель. Особливий вчитель. Який має досвід у Захисті від Темних Мистецтв.
-Навіщо?
-Навіщо? - перепитав рудий. - "Самі знаєте Хто" повернувся!
-Це він так говорить...
-Так говорить Дамблдор!
-Дамблдор так говорить, тому що вірить йому! Тільки де докази?
-Може Поттер розповість про те,якбув вбитий Діггорі?
-Я не збираюсь розмовляти про Седріка й якщо ви за цим прийшли - можете йти! Ходім Герміоно, вони прийшли тому, що вважать мене психом.
-Гаррі, зачекай.
-Правда, що ти володієш заклинанням Патронуса?

За цим питанням всі звернули увагу на білявудівчинку, яка мала "дуже дивний" вигляд.

-Так! Я сама бачила!
-Прикольно, Гаррі! Я цього не знав!
-І ще він вбив Василиска. Мечем у кабінеті Дамблдора!
-Це правда!
-А на третьому курсі бився з сотнею Дементорів одразу.
-А минулого року він насправді бився самі знаєтез Ким.
-Зачекай... - почав цього разу Гаррі. - Ну.. Я.. Слухайте, все цезвучить чудово, коли ви кажете про це. Але насправді мені щастило! Я майже не розумів, що роблю й мені завжди допомагали!
-Він скромничає...
-Ні, Герміоно, я не скромничаю! Зустрітись з цім у реальному житті - зовсім не те, що у школі. У школі, якщо ти зробиш помилку, можна спробувати знову, а там... Коли ти за кілька секунд від смерті, або твій друг помирає у тебе на очах... Ви не знаєте, що це...
-Ти правий, Гаррі, ми не знаємо... Нам потрібна твоя допомога! Якщо у нас є хоча б один шанс перемогти... Волан-де-Морта...
-Він насправді повернувся?...

Хлопець лише головою кивнув, підтверджуючи саму жахливу відповідь. Після цього почалось рухання. Хтось дістав пергамент з пером й всі почали щось записувати. Від барної стійки видно не було, та й як можна щось побачити, сидячи спиною? Не видно, але всю розмову було гарно чутно. Випивши ще кілька келихів вина, Уріель встав й підійшов до молоді. Він був за останнім хлопцем, щовже щось записував у пергаменті. Зазирнувши, він побачив назву "Загін Дамблдора" й імена всіх зібраних.

-Хочете навчитись захищати себе?

Сивий оглянув здивовані й зацікавленні обличчя молоді.

-А ви ще хто такий?
-Рон, зачекай!

Але не встигнувши зупинити рудого, як той дістав паличку, направивши її на чоловіка. За що й був легко покараний! Уріель просто вивернув кисть руки хлопцю й відібрав його паличку, кинувши її на підлогу біля ніг рудого, після чого знов озирнувся на дітей.

-Хочете вміти захистити себе - потрібно вчитися битись не тільки магічно, але й фізично. Застати ворога зненацька - це виграти для себе перевагу в часі й вгадати момент, коли ворог не буде готовий до бою. Навіть якщо він буде готовий до бою й відбере у вас паличку... - тут Уріель знов поглянув на рудого. - Ви зможете здивувати ворога, відібравши вже його паличку, або просто сбити його з ніг. Звісно, якщо обставини дозволять... Що ж... Вам є у кого навчатись. Якщо захочете про це дізнатись більш детально - я на другому поверсі, перша кімната лівіше.

Пішовши на другий поверх, він чув лише здивований шепіт дітей, після чого посміхнувся й увійшов у свою кімнату. Після заходу Сонця до Уріеля повернулась його тінь.

-Мій Імператор! - Вона вклонилася йому, протягуючи руки з замовленими речами. - Все, як ви й просили.

Він взяв те, що вона давала. З виду звичайна корона, але чорна й зі сталі, як і його обладунок. Все інше - артефакти: срібні намиста із вплетеним чорним каменем, срібні браслети, срібні перстні, деякі з чорним каминчиком, а деякі з візерунком хрестів. Ніякого золота, ніяких підробок, лише чисте срібло й магічне каміння.

-Дякую тобі. Я хочу, щоб ти все це, окрім корони, поклала у скриньку, що знаходиться на тумбі біля ліжка у покоях замку. Нехай все лежить там.

Забравши назад артефакти, Тінь зникла, а Уріель підійшов до столу й по клацанню пальців, за допомогою магічного чорного пламені, запалив свічку. Сівши на табурет, він став вдивлятись на візерунок корони, згадуючи, скільки війн було проведено з нею. Скільки крові пролито на землю, скільки трупів було пронизано мечами, скільки потвор й монстрів вбито. У лісах, у степах, в долинах... У містах... Скільки Королів й Королев було вбито його клинком... Правителі не сходятьсяу двобої? Так, якщо один з них не Ассасин. Хоча чесно кажучи - навіть двобою не було. Просто пробратись у Королівські покої через вікно, трохи поговорити зажиття, відвести рукою лезо направленого меча й вдарити прихованим клинком у горло. Скільки було вбито людей... Але ні, він не шкодує! Він виконував завдання Матері, він захищав свою Країну, він допомагав своїй подрузі, яка була Королевою його Країни! Чому не він керує його Країною? А хто він такий взагалі? Інколи й він сам не знаходить відповіді на це запитання. Чи живий він, чи мертвій? Чи нежить він, чи примара? Чи людина він, чи Ліч? Скільки він вже живе? Майже чотири епохи ніхто не живе, за умови, якщо одна епоха буде йти приблизно двадцять шість тисяч років! То хто він такий?! Лякає людей дзвоном ланцюгів, наче примара, Чорний Маг, наче Ліч, керує своїм військом, як людина, наче справжній Імператор, але ходить Світом довго, як справжня нежить. Хто він? Хто може відповісти на це запитання? Поклавши корону на стіл, він затушив свічку й встав, пересівши на ліжко, спиною до стіни. Саме таким чином він й задрімав.