Глава I

Дельфі розглядала через маленьке заґратоване вікно високо пливучи хмари і блакитне небо. Воно, здавалося, було таким далеким. А тут, крім темряви, нічого не було. Їй говорили, що раніше, коли Азкабан сторожили дементори, він був куди більш страшним місцем. Але уявити собі вона це не могла. Оскільки і цей Азкабан був страшним. Кам'яна кімнатка три на три ярда з дивним облицюванням стін - темно-фіолетові необроблені камені з прожилками яскравого зеленого кольору. Масивні залізні двері з невеликим віконцем, в яке подавали їжу. Віконце. Втім, дивитися було на що - в'язниця знаходилася десь на півночі з постійно паршивою погодою. І такі сонячні дні були рідкістю.
Скільки вже вона тут пробула? Вона вже втратила рахунок, з тих пір, коли скажені стрибки по часі та реальностям закінчилися не на її користь.
А як все добре починалося. Їй вдалося дізнатися про існування потужного хроноворота, що дозволяє переміщатися на десятки років назад. Вдалося обдурити цих дурнів - синочка Поттера і синочка Мелфоя і викрасти хроноворот з Міністерства. Вдалося повернутися назад. І почати змінювати минуле.
Щоб програти. На межі перемоги! Вона майже впоралася з цим Гаррі Поттером, коли Альбус дістав її в спину... І все залишилося як і раніше - вона не змогла зупинити свого батька, і Лорд Волдеморт розвоплотився від власної Авади.
Ніколи не скаржся на життя - іноді може стати ще гірше. Їй здавалося колись, в іншому житті, у неї все було погано. Але ось стало набагато гірше.
Час гаяти було рішуче нічим.
І все, що їй залишилося - тільки спогади і сни.
***
За дверима почулися тихі кроки.
- Пані міністр, може...
- Ніяких може. Я знаю що роблю.
Двері відчинилися, пропускаючи когось. Повернувшись, Дельфі побачила цю темношкіру бруднокровку Грейнджер-Візлі.
Вони пильно дивилися один на одного.
- Кажуть, людина пізнає себе тільки тоді, коли ії позбавляють свободи.
Герміона посміхнулася губами.
- Цікаво, наскільки добре знаєш себе ти.
Вона дістала з якоїсь кишені письменну ручку.
- Арештантка Дельфі Редл.
- Темний маг.
– Вбивця.
- Пожирачка.
- Сьогодні... - Герміона зробила паузу, чимось клацнувши на ручці - і та перетворилася на антрацитно-чорну чарівну паличку. Чиє жало згиналося, виходячи з рукоятки, так, що паличка ставала продовженням руки. Дельфі здалося, що ця дивна паличка їй звідкись знайома. Але звідки?
- Ти виходиш на свободу.
Вона відчула, що її щелепа відвалилася, а очі округлилися без всякої її на те волі. Герміона миттєвим рухом націлила паличку на Дельфі.
- Але скоро ти зрозумієш, що навіть у свободи є своя ціна.
Очі Дельфі закрилася, її голова поникла. Ще заклинання - і її тіло зіщулилося в в'язану іграшку. Герміона відкрила свою сумочку, і витягла звідти таку ж.
- Твоя в'язниця завжди буде з тобою.
Поклала на лаву, забравши і поклавши в сумочку першу іграшку.
- Ласкаво просимо в нову клітку.
Дочекалася, коли нова іграшка розпухне і стане схожа на Дельфі. Ще пара маніпуляцій - і дубль-Дельфі відкрила очі, безглуздо дивлячись на Герміону.
***
Темрява відступила від Дельфі. Ноги підкосилися, і вона впала ниць на ласкаву траву. Ласкаво пригрівало сонце. Вітер приносив давно забуті запахи.
- Вставай, в тебе багато роботи.
Дельфі підвелася на руках, втупившись на стоячу в декількох кроках жінку.
Та хмикнула, і витягла з сумочки, що висіла на боці, паличку. Кинула її перед Дельфі. Остання запитально дивилася на Герміону. Та знову хмикнула.
- Які все недогадливі. Бери-бери, це подарунок.
Невимовлені слова - «але навіть не думай» обидві жінки чудово розуміли.
- Навіщо ти це зробила? Я ж твій ворог. Я ж хотіла змінити історію. На ту, де тобі не було б місця.
- Дерево свободи потрібно поливати кров'ю патріотів і тиранів. Це природне для нього добриво.
Герміона зробила паузу.
- А ти - ідеальний інструмент для поливання. Їм дуже легко дався мир і свобода. Вони забули той кошмар, не зробили з нього висновків, повернувшись до свого попереднього стану. Тільки змінивши колір. Був білий, став рудий. А яка різниця? Міністр же ... Пхе. Що я б робила без вигідного заміжжя? І то, будучи міністром, нічого не можу зробити серйозно. Тому їм слід нагадати невивчені уроки.
- Не дарма кажуть - урок, що не закріплений кров'ю, погано засвоюється.
- Що ж, дівчинка моя, почнемо гру по дорослому? Без дитячих воскресінь цього шизофреніка, твого тупоголового татка-дебіла, а? Боягуза, який вміє тільки вбивати слабких? Вночі, нишком, в спину? І зібравшого навколо себе таких самих покидьків? Самих-самих покидьків роду людського? Що не відають ні совісті, ні честі... Темний Лорд... - Герміона ці слова просто сплюнула.
- Втім, батько чи він тобі? Може, ти все це вигадала?
- Ні!! - дитяча образа заповнила голос Дельфі.
- Як повинно бути? Слово проти слова. Ідея проти ідеї. Людина проти людини. Зброя проти зброї. Армія проти армії.
- Затьмари його. Доведи, що ти краще за нього. Нехай вони лякаються тебе. Стань двигуном змін. Зайди в історію. Одержи перемогу. Або програй, але намагаючись досягти мети. Доведи, що ваша ідеологія має право на життя. Або спростуй.
- Тому що лише реальне життя, а не теоретичні міркування, дають фінальну відповідь - що має право на життя.
- Роби що хочеш - але роби. Одне з двох. Переможи або програй.
Дельфі в усі очі дивилася на Герміону. Яку немов огортала вуаль темряви, що робила Герміону ще темніше, ніж її природний колір шкіри. Вітерець тріпав гриву Герміони, розвіваючи ії волосся на зразок капюшона королівської кобри. Тільки її сліпучо-білі і великі верхні зуби виділялися в цій темряві, завершуючи схожість зі змією.
- …А якщо…
- Ні. Просто твоя тюрма тепер - всі Британські острови. Хочеш хоча б заробити квиток на вихід - будь люб'язна, попрацюй, моя дівчинко.
- …А якщо…
- Хто тобі повірить? І не треба вважати інших дурніше за себе, моя дівчинко.
- Досить мене називати «моєю дівчинкою»!
- Не будь така наївна. Ти і є моя. З усім гамузом та тельбухами. Поки не відробиш свій аванс. І не тільки..
Герміона помахала своєю дивною паличкою.
- Річ у тім, що палички темних магів, на зразок цієї повної мерзоти, тієї, кого ти вважаєш своєю матусею, повністю з’іхавшої з глузду Белли - дуже небезпечні речі. Я абсолютно даремно нею покористувалася. Зовсім трохи вистачило, щоб частина її пам'яті і частина особистості влізла мені в голову. І сидить там, немов пухлина, що пускає метастази. І з якої постійно треба боротися. І я іноді сама плутаюся, хто я. Герміона Грейнджер? Або Беллатрикс Лейстрендж? З її безоднею божевілля, гординею, садизмом, проклятими спогадами, від яких мене вивертає навиворіт, коли трапляється черговий приступ? І серед яких спогади про Азкабан - просто дитячі пустощі? З її постійним пошепками? Я дуже шкодую, що вона померла. Інакше б вбила голими руками. На шматочки розірвала б, - її гарне обличчя спотворилося в гримасі. - А потім воскресила і ще багато-багато разів вбила. А потім ще б із задоволенням вирізала всіх цих мерзотних, проклятих, противних самій природі, Блеків на сім колін вглиб і вшир.
- Або я - це ми обидві разом? - Її слова дивно двоїлися, немов хтось говорив слідом за нею з легким запізненням. - Або щось третє? Що я таке?
- Неможливо, - прошепотіла Дельфі.
- Не тобі казати про неможливе, переписувачка історії.
Герміона, здавалося, заспокоїлася і взяла себе в руки.
- Вперед, міс Дельфі. Свобода чекає.
І вона безповоротно і мовчазно погодилася з бажаннями цієї дивної і божевільної жінки. Похмуро посміхнулася у відповідь.
- Давно пора.