День з мого життя(проза)

Був погожий літній день. Весело співали пташки, проміння сонця лоскотало моє обличчя. Цей день, здавалося не передбачав нічого особливого. Я, як завжди, розмовляла зі своєю подругою ніпрощо. Наші мами, як завжди, пили каву о п’ятій і вели бесіду на якусь надто складну тему для нашого розуміння. За два тижні перебування на озері Світязь, такий режим дня став для нас дуже звичним.
Ми приїзджаємо сюди ось уже четвертий рік. Невеликий дерев’яний будиночок мого дядька за таку кількість років став для нас звичним місцем відпочинку. Ми знали кожен його куточок, кожну кімнату, як свої п’ять пальців, і почували себе господарями.
Настав вечір. Наша безкінечна «інтелектуальна бесіда» обірвалася після того, коли Саша раптом згадала, що через п’ять хвилин починається серіал. Я зазвичай не дивлюся серіали, іншими словами, я їх просто ненавиджу. Але літні канікули кардинально змінюють людей. Три місяці пустого «нічегонєдєланья» змушують зайняти себе сидінням перед екраном, переважно комп’ютера, але так як в таких «забитих селах», де комп’ютер - велика рідкість, а про інтернет можна тільки мріяти, прийшлося вдовольнятися телевізором. Таким чином, я опустилася до цього ганебного способу життя.
Ми піднялися до нашої кімнати на другому поверсі по хитких металевих сходах, про які мені нагадують вивихнута нога, шрам під коліном і розірвані босоніжки (те феєричне падіння зі сходів я пам’ятаю і досі). Закрили кватирку, взяли газети і почали виганяти величезних комарів й вечірніх метеликів, які були частими гостями у нашій кімнаті. Ця справа також стала звичною за ці два тижні. Потім ми нарешті ввімкнули телевізор, влаштувалися на невеликому дивані, взяли вдосталь цукерок і підготувалися до багатогодинного перегляду серіалів про нещасливе кохання, криваві вбивства та сімейне життя. Через пів години наш перегляд перервав блок реклам, які ми вже встигли вивчити на пам’ять. Саша залишилася в кімнаті, а я відправилася на кухню за черговою порцією цукерок. Моя мама завжди дивувалася, куди вони постійно зникають. Як вона б їх не ховала, ми все одно знаходили. В цей раз пакет цукерок «Корівка» лежав в третьому шкафчику зліва на верхній полці за банкою кави. Я піднялася на верх, в черговий раз зачепившись босоніжком за ту ж саму сходинку. Моя подруга зустріла мене, а точніше пакет з цукерками, радісним поглядом. Коли реклама закінчилася, ми знову почали дивитися серіал.
Через декілька годин прийшли наші мами. Ми не встигли помітити як почав крапати дощ. Ми навіть не здогадувалися, у що цей дощ перетвориться через декілька годин...
Була друга година ночі. Ми всією «сім’єю» дивилися якийсь концерт, як раптом вимкнулося світло. Небо засвітилося від спалаху блискавки. Несподівано вдарив грім. І почався неймовірної сили дощ. Через наше вікно неможливо було побачити, що відбувається на вулиці, тому моя мама привідкрила двері. Менш ніж за секунду вона зрозуміла, що цей крок був хибним – двері мало не вирвало від сильного вітру. Мене охопило якесь неймовірне відчуття – страх, страх, якого я не відчувала раніше. Я знала, що в цій кімнаті не лише я боялася того, що може бути далі... Ми в темряві почали шукати й вимикати мобільні телефони, одягати куртки поверх піжам, моя мама намагалася знайти документи. Єдина думка, яка виникала – тікати...але куди? Зрозуміло, що тікати було нікуди: попереду – поле, позаду – ліс, але треба було щось робити. Я краєм вуха чула, як скрипить наш дах. Вище нього – тільки небо, яке світилося, як вдень, від численних блискавок. Тут моя мама прийняла рішення спуститися вниз – на кухню, було страшно виходити на вулицю, але ще страшніше – сидіти в кімнаті. Ми сміливо відкрили двері і швидко спускалися вниз. Перед моїми очима пропливали небачені раніше картини: незрозумілі предмети пролітали повз будинками, машина наших сусідів ледь втримувала рівновагу. Я чула дитячий плач десь неподалік. Через декілька секунд ми вже на кухні. Там було не так боязко, але буря не взчухала...
Пройшла година. Буря закінчилася. Ми повернулися до кімнати. Я роздяглася і лягла у ліжко. Була третя година ночі, і сон не змусив себе чекати. Я ще не усвідомлювала, що тільки що ми пережили...
Настав ранок. Сніданок вже стояв на столику біля ліжка. Саша розчісувала волося. В її погляді ще залишилася тінь нічного страху. Вона відчувала те саме, що й я.
Почався звичайний день. Я, як завжди, ввімкнула новини. Кореспондент розказував, яку розруху принесла буря. На відеокадрах в верхньому лівому вуглу я побачила назву міста, яке розташовувалося неподалік від нас. Мене лякало те, що я бачила. В моєму серці запанувало деяке полегшення, адже це могло статися і з нами. Я мимоволі згадала будівельника Володю, що будував цей будинок, і в думках подякувала йому за те, що він виконав свою роботу якісно.
Ця ніч перетворила звичайні два тижні на незабутній період в нашому житті. Ця ніч змінила банальні слова «як завжди», на «щось незабутнє». Ця ніч допомогла нам відчути, що таке справжня небезпека...