Українські вірші

Малим я читати обожнював про війну.
З ліхтариком, під одіялом і замість сну.
Мій дід воював. Я просив його – розкажи!
Та дід був глухий з сорок п’ятого, скільки жив.
Він мав ордени, та про них не розповідав,
І більше мовчав, а у травні, бува, ридав.

Ну, я і без нього знаходив війну, і так –
У книгах, у фільмах, на будь-який лад і смак.
Уся індустрія її продавала нам:
Сумну про Хатинь чи понтову, якщо В’єтнам,
Володар кілець, ось поганці, а он добро.
Там, звісно, казали – «Війна то є пекло, бро»,
Але ж так приємно себе уявлять добром –
Таким, що розправиться з чортом і Гітлером,
Таким, що стріляти і всіх рятувати вмів,
Красивим у формі зі шрамами йти домів,
Долати дракона, фашиста, підстав своє.
Таке про війну уявлення світ дає.

Чомусь мені кінематограф не показав,
Як матері виють над гробом під третій залп,
Як грудою бруду спадає твій інститут,
Як каже хірург «Цьому краще померти тут».
У фільмах не кажуть про звуки, що робить «Град»,
А також про те, що твій названий,-- сцуко--, брат,
З яким ви вогонь і воду пройшли удвох,
Відпише тобі з-за порєбріка, щоб ти сдох.

Війна розповість тобі, що таке «дискомфорт»,
Війна не спитає, герой ти чи просто чорт.
Війна може бути довгою, день за рік,
А може швидкою – звук вильоту, спалах, крик.
Війну не опише туторіал чи устав.
Якби про війну я книгу писати став,
То я б не писав про те, як горять міста –
Мені би одного хватило на все листа.
А може, пів-аркуша стало б на той роман,
І те, якби я розійшовся, як графоман.

І я б написав:
Ні, війна це не пекло, бро,
Не сага, де зло подолати іде добро,
Не поле, де танк оплітає весняний цвіт.

Війна – порожнеча, яку не заповнить світ.
Війна – порожнеча позбавлених сну ночей.
Війна – порожнеча від вікон і до очей.
Війна – порожнеча, там де має буть рука.
Війна – порожнеча на тому кінці дзвінка.

Війна – порожнеча, в якій не знайдеться звук,
Коли тебе буде розпитувати онук:
"Давай, розкажи, звідки в тебе ті ордени!
Давай, це ж так круто!
Я в захваті від війни."

Блимає месенджер без перебою:
Сьогодні занадто ракет багацько!
Та знов закриває дітей собою
Великий і сивий відважний батько.
Він плаче дощем, коли крізь долоні
Йому прориваються хижі дрони,
Коли град уламків на Оболоні,
Коли на Печерську горять балкони.
Він б'ється пораненими руками,
І знову збиває ворожі цілі.
"Усе відбудую, бетон і камінь,
Лише би малі мої були цілі".

Отруйний дим нам очей не виїв,
І липкий страх не загнав у кому,
Бо ти є Київ, і я є Київ,
І Київ нас не віддасть нікому.
Зенітки та КПТВ – до бою!
Від люті кричить, як сирена виє.

Він закриває дітей собою.
Не бійся. Ти чуєш?
Він нас прикриє.

#skladno

4 ранку , я так мирно спав.
Дитинства час, то радісна пора.
У сні я маму ніжно обіймав.
А поряд татова міцна рука.
Та раптом гуркіт і ракети страшний свист.
І все ..дитинства в мене більш нема..
Його забрав безжалісно рашист.
Немає в мене дому й батька вже нема.
А далі в пам‘яті лише страшна пітьма..
Сирени вій і мами плач, дорога ..
Чому скажи мені, ти, проклятий фашист,
себе ти раптом уявив на світі Богом?
Чому ти вирішив забрати в нас життя?
І хто дозволив ось таке робить безчинство??!!!
Звільнять прийшов мене від батька,
від родини і житла ..
Хто звав, скажи, тебе в моє дитинство?
В мій світ, де я зростав і де любив?
Де мріяв як піду на осінь в школу..
Як тато купить рибку справжню, золоту..
Ти все забрав .. все зруйнував довкола!!!
Страшні стоять, розбомблені міста.
Горить душа, десь там палає моя школа..
А небо все волає без кінця..
,Пройдіть скоріше в укриття: повітряна тривога!!,
Моє дитинство не повернеться назад.
Я раптом став дорослим, наче тато.
Але ми виграєм цей бій і прийдем на парад!!
І слава Україні будемо кричати!!!
І в пам’яті я пронесу життям
ось те дитинство, там де мама, я і тато…
А ще мої розбомблені міста..
і люту ненависть до руського солдата.

(с)

Пливуть хати.
Я бреду по коліна у спогадах.
Чиїсь діди
Кожну цеглу складали мов золото.
Чиїсь баби
Посадили черешні і айстрики.
Чиїсь тати
Тут ловили на м’якуш карасика.
Чиїсь мами
Закопали під деревом пупчики.
Нявчать коти,
Перелякані лагідні мурчики.
Пливуть качки
І нажахано так озираються.
Собачий слід
Заливає вода, він вгризається.
Пливуть хрести
Мертві пишуть, де будуть ховатися.
Кричать птахи:
Ми не маєм куди повертатися!
Пливуть життя
І впадають у море із відчаю.
Біжить дитя
І волочить дитинство скалічене.
Ми всі кричим
Світ продовжує гратися в хованки.
Пливуть хати,
Виривають з корінням нам спогади.

(с) 6.06.2023
Olena Pshenychna

ДИВИСЯ, СВІТЕ, НА СВОЄ КІНО!

Дивися, світе, на своє кіно!
Ти — режисер, тобою воно зняте!
Сценарій вже написаний давно,
Але ти не хотів його читати.

Тобі комфортно! Теплий кінозал,
Ще й подають вино на срібній таці.
Та через край пролився твій бокал —
То наша кров цюркоче поміж пальці!

Вже ріки крові! А тобі — вино...
Тече вона з невинного маляти:
В цю дику ніч загинуло воно
Під тягарем руїн своєї хати.

Тече з його геть молодих батьків,
А поруч з бездиханними тілами
Кудлатий пес від болю занімів —
Пливе їх хата слідом за дахами...

Пливуть тварини, люди і хати,
Пливе чиєсь життя, як кадри фільму...
В сценарії його були хрести —
Та їх не помічали твої більма.

Осліп ти, світе, в розкоші своїй!
Бачиш лиш те, що подають на блюді.
Пий, світе, кров! Дивися! Багатій!
Доки десь там пливуть хати і люди...

(с) Валентина Матвіїв

Сергій Жадан.

Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен,
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим,
хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.
Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –
скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

«Пророцтво» Дмитро Павличко (1991)

Коли надійдуть танки й бетеери,
І вдарить по знаменах кулемет, –
Ті вмруть, а ті сховаються в печери.
Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти
Без наляку й жалю, як Прометей,
І кров стече… Рабів народить мати,
Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,
Знов нагадає хто ми, звідкіля.
І знов на площах закричить каміння,
І вбивці рушать знов з – під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,
Знов честь укрита буде наяву,
І знову нас клястимуть яничари,
Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,
І знов імперію ошкірить сказ,
І буде так продовжуватись доти,
Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна
Не станеться в перебігу епох,
Допоки не воскресне Україна,
Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог!

«Натомість Заповіту» Василь Сагайдак (1990 рік)

Ніколи не пускай на поріг варвара, сину, —
чи ітиме війною, чи з міхом облеслих клятв,
він забере твій дім, ложе візьме і дружину
і на майдані спалить згортки давніх коляд.

Змертвіє у словниках і на цвинтарях тепла мова,
бо все, що у тебе, нащадку, сьогодні є,
він перелицює до нитки, перепише до слова,
перемурує до каменя й видаватиме за своє.

Дмитро Павличко «До Варфоломія» (2008 р.)

Але ти знаєш добре: московити,
Одягнені у митра золоті,
Прийшли до нас не Богові служити,
А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,
Прийняти рабства світову печаль,
В тайзі перед Європою закритись
І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика,
Не знає честі й Господа не зна.
Бо їхній Бог — імперії владика,
Ненаситенний кров’ю сатана.

Та прийде день — чи в серпні, а чи в січні
Сяйне помісна Церква серед нас.
Хоч ми не канонічні, але вічні,
Поможе нам неканонічний Спас.

Підрив Каховської ГЕС.

Пошматана, розтоптана земля,
Ти другий рік у ворога в полоні....
Розтерзана Херсонщина моя
До Бога в небо простягла долоні.

О Боже, в чому завинили ми?
Жили, раділи, мирно працювали
Красу створили на своїй землі,
І мрії нам наснаги додавали!

Орда проклята вторглася до нас,
Квітучий дім наш підло відібрали,
Сказали: "Ми же братья вам сейчас!"
Брудний свій прапор скрізь порозтикали.

Та не скорились люди цим катам,
Тоді вони ось так поміркували:
"Щоб не дісталась ця земля братам!"
Взяли і нашу дамбу підірвали.

Пливуть хати, паркани і дахи.
І під водою все життя лишилось
І залила вода усі шляхи
Для нас - навіки наче все спинилось.

Сидить матуся на даху з дітьми,
Вона їх дуже міцно обіймає:
" Все буде добре, діточки мої"
А серце її в шмаття розриває.

Тваринки плавають уже з останніх сил.
Сміливі люди мужньо їх рятують.
А десь дідусь з бабусею не встиг
Їхні тіла вже по воді мандрують...

Бажаю тобі, кате, все життя,
І де би ти не був, не опинився,
Щоб крик людей стояв в твоїх вухах,
Щоб сон один і той щоразу снився!!!

Хай сниться тобі спалена земля ,
Затоплені наші міста
і села
І щоб уся твоя проклятая рідня,
Навічно цей тягар
з собой носила !!!