перша та остання

…Рання осінь, злегка дме вітер та жовте листя шурхотить під ногами.
Я відкрила очі, прокинулась, від такого довгого , приємного сну. Озирнулась – кругом нікого – лише парк : самі жовті дерева, лавки та де не де пташки. Я не розумію що відбувається, дивлюсь: біля мене сидить маленький хлопчик, я спочатку не впізнала його, але потім пильніше придивилась і зрозуміла, що я його вже десь бачила. Він підійшов до мене і взяв за руку. Я не розуміючи що відбувається питаю: «Хто ти?». Хлопчик дивиться на мене, загадково посміхається й тихо відповідає: «Я твій Янгол, ідемо, я повинен тобі щось показати…». Я в легкому шоці підіймаюсь з пожовклої трави, обтрушую довгу чорну спідницю, що була трохи в землі , і йду за ним.
Ми пройшли майже півгодини. Весь цей час мій Янгол йшов трохи спереду й тримав мене за руку.
Я весь час думала: що сталося? чому я прокинулась в парку? Куди ми йдемо? Навіщо?
Нарешті ми прийшли. Біля в ходу у якийсь сквер стояла компанія досить велика, десь 7 чи 8 хлопців та декілька дівчат.
Серед них стояв дуже привабливий хлопець. Я довго дивилась на нього і ніяк не могла згадати хто він. На ньому був довгий шкіряний плащ, чорні, неначе воєнні черевики та чорний шарф. Кольорами одягу він нагадував ворона, а от обличчям, напевне, когось іще, когось, кого я не могла згадати.
Компанія в якій він стояв, виглядала досить колоритно: вони майже всі були вдягнені в чорне, лише у дівчини, що стояла зліва від того привабливого хлопця, був червоний плащ, та мабуть фарбоване, біле волосся.
Янгол стояв трохи осторонь і дивився, дивився на мою реакцію на побачене. Я з подивом поглянула на нього, він на мій погляд, чи випадково, чи спеціально не відповідав. Я підійшла ближче до компанії, стала поруч з дівчиною, теж у довгій чорній спідниці, як була мене. Вона лише трохи сіпнулася, як від несподіваного пориву вітру, та не помітила мене. Мене це дуже здивувало. Адже дівчину, що стоїть поруч з тобою , у довгій чорній спідниці, в мереживній кофтинці, з гарним яскравим чорним макіяжем, та досить великим анком на шиї , важко не помітити.
Я стояла поруч з ними та слухала їх розмови. Але ні один з цієї великої компанії не звернув на мене уваги, наче я була невидима.
Вони говорили про музику, про якісь гулянки, на які вони підуть. Мовчав лише той гарний хлопець. Він просто дивився в сторону, його очі були дуже сумні, і від цього ще, мабуть, гарніші, а його темне довге волосся куйовдив вітер. До нього підійшов інший хлопець, плеснув його по плечі та сказав: «Брате, чого ти?» Він повернув до нього голову та з сумом у голосі сказав: «Мені погано. Я морально вбитий. Чому саме так? Чому саме зараз?» Їх розмову почула та сама дівчина , що стояла поруч зі мною, підійшла ближче й сказала: «а забудь ти про неї, навіщо тобі вона, нервова, непередбачувана й дивна дівчина?»
Озвався той, що плескав хлопця по плечі: «Вона не дивна, трохи нервова, але гарна й цікава. Була.» Хлопець з сумними очима подивився на нього й сказав: «Замовкни! Я її кохаю! Мені більше ніхто не потрібен! Крім неї! Я не хочу далі жити без неї!»
Я пильно на нього подивилась і згадала, згадала все. Згадала його. То був мій хлопець, якого я теж страшенно кохаю та не можу жити без нього. Першим бажанням після почутого було підійти до нього та стиснути в обіймах. Але щось зупинило мене. Я знаю що. Чомусь вони всі мене не помічали, і я боялась, якщо я підійду до нього він просто не відреагує.
Хлопець, коханий мій, ще намагався щось кричати, намагався вирватись з рук друга, який міцно його тримав, щоб той не побіг кудись і не наробив дурниць. Він наче трохи заспокоївся. Друг відпустив його. Решта компанії дивилась на нього співчутливими поглядами. З його очей текли сльози болю. Я стояла поряд, охоплена величезним бажанням приблизитися, але не підійшла.
Він швидко вихопив з кишені лезо та не менш швидко полоснув по руці, по венах, потекла кров. Друзі його за панікували й почали з мобільних викликати швидку. Один з хлопців підтримував мого коханого, котрий був увесь в крові та ледь тримався на ногах. Його обличчя на очах блідло, а очі кліпали вже повільніше. Десь за півгодини приїхала швидка. Було пізно. Хлопець вже був мертвий, мертвий лежав на руках у друга. Решта стояли поруч з сірими переляканими обличчями. Я стояла поруч весь цей час та сльози текли по моєму обличчю. Я подивилась на Янгола, який все ще стояв поруч та дивився на мене з величезним співчуттям, але мовчав. Я в розпачі підійшла до Янгола, взяла його за руку та мовчки поглянула йому в очі. Він усе зрозумів, повернув в іншу сторону та повів мене за собою. Ми пройшли десь кроків з десять. Я повернулась, побачила машину швидкої, купу людей та мого хлопця, котрий мертвий все ще лежав на руках друга, смерті котрого я не могла завадити, хоч і стояла поряд. Дивилась на хлопця як при першій нашій зустрічі, але до закоханого погляду додався ще безмежний сум та розпач. Я дивилась на нього востаннє.
Ми з Янголом відійшли вже досить далеко, і я вже не могла бачити тієї картини, яку я вже ніколи не забуду, яка змусила моє серце стиснутись, та яка досі не відпускає, не дає розслабитись, стискає моє серце з кожною хвилиною ще міцніше.
Ми йшли на цей раз довше, години зо дві. Я озиралась по сторонах і бачила улюблені краєвиди рідного міста.
Ми прийшли. Прийшли до будинку, який був мені знайомий. Знайомий тому, бо саме тут я народилась, саме з цим місцем були пов’язані найкращі спогади мого дитинства.
Поруч з будинком був дитячий майданчик на якому, як завжди, бавились діти.
Янгол потяг мене кудись, повів у інший бік від майданчика, на якому колись гралась і я. ми прийшли на іншу сторону будинку на ту, як я вже згадала на місці, на яку виходили вікна моєї квартири. Я жила на 10-му поверсі.
Поруч з будинком стояла машина швидкої допомоги. Поряд з нею стояло досить багато людей, всі вони дивились вниз.
Я знову з подивом глянула на Янгола та спитала: «Що відбувається? Що сталось? Розкажи мені! Чому ми сюди прийшли? Я хочу бути поруч з моїм хлопцем!» Янгол подивився на мене своїми великими очима й сказав: «я прийшов сюди лише для того, щоб провести тебе, щоб допомогти тобі знайти шлях, а все інше ти повинна зрозуміти сама! Іди і дивись.» Я послухалась поради Янгола і підійшла до натовпу. Серед людей я побачила багато знайомих облич сусідів. Я пройшла повз них, вони так як і друзі мого хлопця, мене не помічали. Я побачила… Те що я побачила зразу не могла зрозуміти. Побачене шокувало мене, здивувало, я згадала все.
Я побачила себе. Себе у калюжі крові, з неправильно , неприродно вивернутими руками.
Я побачила в машині швидкої допомоги маму. Вона була вся в сльозах, у руках, що страшенно тряслись, тримала стаканчик з якимись ліками. А лікар у цей час стояв поруч і чекав, щоб поміряти їй тиск. Маму я ніколи не бачила у такому стані. Мені було боляче дивитись на неї, вона була гарна, але сірість обличчя й заплакані очі трохи змінювали її зовнішність.
Я згадала все. Я зрозуміла. Від розпачу, від жорстокості навколишнього світу я просто знайшла легкий вихід – самогубство. Думала що нікому не потрібна, що я сама у цьому світі. Я не думала про тих, про близьких, які мене люблять, яким я насправді потрібна. Це було дуже егоїстично з мого боку, але на той момент я не думала про це.
Я зрозуміла через що помер мій хлопець. Через мене. Через мій егоїзм. Він мене дійсно кохав. Тим великим, справжнім почуттям, яке не так часто можна зустріти. Я не думала про маму, яка мене любить, якій я насправді потрібна, яка не може без мене.
Своєю смертю я нікому не зробила краще, як сподівалась, зробила лише гірше, зробила через мій егоїзм.
Я вже в котрий раз подивилась на Янгола, він підійшов і сказав: «Ну що? Ти ж правда зрозуміла? Зрозуміла що потрібно було, а що ні?» Я підняла заплакані очі й відповіла: «Так, а не можна все повернути назад? Повернути у той момент, коли я булу ще жива, ще думала, робити чи ні?», «Ні, не можна – ти вже зайшла занадто далеко, звідти нема вороття.»
Я ще раз глянула на машину швидкої допомоги, у заплакані мамині очі, згадала обличчя коханого, кров на його одязі та зайшлася слізьми. Я плакала , й плакала. Не знаю скільки так пройшло часу, але коли я відкрила заплакані очі то вже темніло. Я обернулась у ту сторону де стояв Янгол . його там не було. На тому місці де він стояв, на землі лежала лише маленька біла пір’їнка з його крил.
Люди з місця моєї смерті порозходились. А мама стояла поруч з ним. Тіла вже не було. машини швидкої теж. Мама стояла й плакала. Я підійшла, обійняла її востаннє, але, на жаль, вона цього не відчула.
Я повернулась, взяла в руки пір’їнку та пішла геть, залишивши маму сам на сам з горем, з розпачем. Пішла у вічність, пішла у темряву, у невідоме, пішла, щоб більше ніколи не повернутись.