Обними меня....

Обними меня» - говорим мы, когда нам плохо и хочется ласки….

«Обними меня» - шепчут наши губы в порыве отчаянья…

«Обними меня» - нам хочется понимания и сочувствия….

Мы так часто говорим эти два слова. Даже чаще, чем «я люблю тебя» или более пошлое, то от этого не менее близкое и реалистичное «я хочу тебя».

Нам хочется чего-то того, близкого и вечного, чего не вырвать в порывах страсти и не заполучить, принимая нежные поцелуи. Иногда это даже больше, чем любовь. Нет, я совсем не про ту, которая стремиться свернуть горы и достать звезду с неба, я про ту, которая тихо сидит где-то в груди, дожидаясь своего часа выхода в свет.

«Обними меня» говоря я в который раз человеку, который находится рядом со мной, для которого я – больше, чем любовь, больше, чем жизнь. И он молча обнимает, зная , что у меня в глубине пустота, что я просто хочу нежности и защиты, хочу спрятаться от этого серого мира. Мне все равно, что эти слова никогда не поймутся им правильно. Мне наплевать, что для него – это меньше, чем простое до неприличия «люблю». Зато я таким образом говорю ему, что хоть ты и не моя вторая половинка, хоть я и не представляю свою жизнь с тобой и даже не хочу с тобой секса, но ты – человек, которому я доверяю, у которого мне не стыдно плакать на груди, человек, который можем меня понять и принять такой, какой я есть, человек, в чьи глаза я люблю смотреть перед тем, как сказать эту самую фразу «обними меня». Ты понимаешь, что я маленькое и беззащитное создание, которое хочет отгородится от этого мира и спрятаться в твоих объятьях? Иногда так хочется побыть ребенком: маленькой девочкой, которая не хочет и не может думать о том, что скажут друзья, осудят ли подруги, закатят ли родители скандал и что нужно на самом деле человеку, который находится рядом. Может первые мысли и промелькнут у нее в голове или слетят с уст, чтобы ее такую беззащитную притянули к себе и пожалели, но никогда она не вспомнит про последнее.

«Обними меня»…Мы хотим нежным настоящих объятий, а не полных похоти и животных инстинктов. Мы просто хотим заменить любовь…

Хотя бы на день…на час… на миг….

Ще є час…

Підіймаєш очі у небо та дивишся. Кожного разу там кружляють оті чорні темні птахи. Пробираєшся вузьким провулком, зачіпаючи поглядом усе живе: маленьку кішку на підвіконні, поспішаючого кудись перехожого та отих дивовижних птахів. Один змах смольного крила і це створіння вже у небі. Спочатку погляд зупиняється на ньому, але згодом йде далі, вбираючи у себе вже і гілку дерева, вкриту білосніжним снігом, і розбите вікно у старому будинку, і навіть калюжу під ногами, яка віддзеркалює щось дивне, що бачить тільки вона. Ступаєш далі, дивлячись на годинник, та розумієш, що давно вже треба поспішати – не звертаючи уваги на навколишній світ. Дарма, що перед тобою справжнє живе дерево, яке ще зелене, не зважаючи на грудень місяць. Байдуже і на того дикого птаха, що спочатку так щиро займав твою уяву. Ось вже і кут знайомого будинку, і перехрестя, де завжди «стовпотворіння» з машин. «Ка-а-р…ка-а-р» - чується десь у небі над головою. І ти все одно повертаєш голову, щоб з’ясувати, що спричинило цей шум, хоча і певно знаєш, що це ворона. Ну от тільки чому це вона так безтурботно «каркає» там угорі? Чи не бачить, що я запізнююся?! Все. Вже майже прийшла. Вже бачу і дерев’яні двері старого корпусу, і дошку оголошень, і студентів, які вже йдуть кудись з веселими посмішками на вустах, і навіть моїх «колег», що як і я сама запізнюються, вже не крокуючи вулицею, а біжучи.

Ще залишилися сходи у будівлю: старі, місцями відбиті, стоптані мільйонами ніг, що «користуються» їми щодня – вони вже майже вбиті часом, але все одно кожного дня стають ще більш рідними. Рука вже тягне двері на себе, відчиняючи, щоб нарешті потрапити у приміщення, як завжди подивитися у дзеркало та спокійно сісти у одній з аудиторій. Ще є час. Ще 5 хвилин. Ця битва з часом була програна не мною. «Ка-а-р» - чується позаду і я знову обертаюся, щоб подивитися. Чорний птах сидить на землі і «торкається» мене своїми темними очима. Не знаю чому, але я посміхаюся. Ще є час.

Вони не встигли...

Тихий погляд синіх бездонних очей, кров з червоних вуст, волосся, що закриває обличчя, болючий стогін цього вмираючого янгола...
Дівчина лежала посеред вулиці, посеред дороги, яку переходила декілька хвилин тому. Біле курчаве волосся спадало на червону землю, змінюючи свій колір, наповніючись диханням смерті, близьким і потопаючим у повітрі навкруги. Поряд стояло авто: тий самий чорний Мерседесс, що вирішив долю чужого життя. А дихання все сповільнювалося, перед очами все меркло, темнішало. Холод обіймав дівчину, біля якої вже стовпились перехожі. Вони мовчки дивились на цього кровавого янгола: біле волосся, білий одяг і колір її шкіри був вже такий самий, білий, надто білий... Дівчина вже ледве дихала.. Хтось намагався якось допомогти, підіймаючи їх голову, даяи удихнути повітря і намагаючтсь щось зробити з отією червоною кров'ю, що з'явилася звідкись і ніяк не хотіла зникати. Вже чулися десь поряд серени швидкої - вона мчала як умога швидше, намагаючись врятувати ще одне життя, життя білого янгола.
Десь хтось заплакав - дівчина вже була мертвою. Вони не встигли...
А скільки ще не встигла вона...Життя - надто коротке, щоб його втрачати..
- Чому ти зробив це? - питає душа янгола, відлітаючи у небо.