перша та остання

…Рання осінь, злегка дме вітер та жовте листя шурхотить під ногами.
Я відкрила очі, прокинулась, від такого довгого , приємного сну. Озирнулась – кругом нікого – лише парк : самі жовті дерева, лавки та де не де пташки. Я не розумію що відбувається, дивлюсь: біля мене сидить маленький хлопчик, я спочатку не впізнала його, але потім пильніше придивилась і зрозуміла, що я його вже десь бачила. Він підійшов до мене і взяв за руку. Я не розуміючи що відбувається питаю: «Хто ти?». Хлопчик дивиться на мене, загадково посміхається й тихо відповідає: «Я твій Янгол, ідемо, я повинен тобі щось показати…». Я в легкому шоці підіймаюсь з пожовклої трави, обтрушую довгу чорну спідницю, що була трохи в землі , і йду за ним.
Ми пройшли майже півгодини. Весь цей час мій Янгол йшов трохи спереду й тримав мене за руку.
Я весь час думала: що сталося? чому я прокинулась в парку? Куди ми йдемо? Навіщо?
Нарешті ми прийшли. Біля в ходу у якийсь сквер стояла компанія досить велика, десь 7 чи 8 хлопців та декілька дівчат.
Серед них стояв дуже привабливий хлопець. Я довго дивилась на нього і ніяк не могла згадати хто він. На ньому був довгий шкіряний плащ, чорні, неначе воєнні черевики та чорний шарф. Кольорами одягу він нагадував ворона, а от обличчям, напевне, когось іще, когось, кого я не могла згадати.
Компанія в якій він стояв, виглядала досить колоритно: вони майже всі були вдягнені в чорне, лише у дівчини, що стояла зліва від того привабливого хлопця, був червоний плащ, та мабуть фарбоване, біле волосся.
Янгол стояв трохи осторонь і дивився, дивився на мою реакцію на побачене. Я з подивом поглянула на нього, він на мій погляд, чи випадково, чи спеціально не відповідав. Я підійшла ближче до компанії, стала поруч з дівчиною, теж у довгій чорній спідниці, як була мене. Вона лише трохи сіпнулася, як від несподіваного пориву вітру, та не помітила мене. Мене це дуже здивувало. Адже дівчину, що стоїть поруч з тобою , у довгій чорній спідниці, в мереживній кофтинці, з гарним яскравим чорним макіяжем, та досить великим анком на шиї , важко не помітити.
Я стояла поруч з ними та слухала їх розмови. Але ні один з цієї великої компанії не звернув на мене уваги, наче я була невидима.
Вони говорили про музику, про якісь гулянки, на які вони підуть. Мовчав лише той гарний хлопець. Він просто дивився в сторону, його очі були дуже сумні, і від цього ще, мабуть, гарніші, а його темне довге волосся куйовдив вітер. До нього підійшов інший хлопець, плеснув його по плечі та сказав: «Брате, чого ти?» Він повернув до нього голову та з сумом у голосі сказав: «Мені погано. Я морально вбитий. Чому саме так? Чому саме зараз?» Їх розмову почула та сама дівчина , що стояла поруч зі мною, підійшла ближче й сказала: «а забудь ти про неї, навіщо тобі вона, нервова, непередбачувана й дивна дівчина?»
Озвався той, що плескав хлопця по плечі: «Вона не дивна, трохи нервова, але гарна й цікава. Була.» Хлопець з сумними очима подивився на нього й сказав: «Замовкни! Я її кохаю! Мені більше ніхто не потрібен! Крім неї! Я не хочу далі жити без неї!»
Я пильно на нього подивилась і згадала, згадала все. Згадала його. То був мій хлопець, якого я теж страшенно кохаю та не можу жити без нього. Першим бажанням після почутого було підійти до нього та стиснути в обіймах. Але щось зупинило мене. Я знаю що. Чомусь вони всі мене не помічали, і я боялась, якщо я підійду до нього він просто не відреагує.
Хлопець, коханий мій, ще намагався щось кричати, намагався вирватись з рук друга, який міцно його тримав, щоб той не побіг кудись і не наробив дурниць. Він наче трохи заспокоївся. Друг відпустив його. Решта компанії дивилась на нього співчутливими поглядами. З його очей текли сльози болю. Я стояла поряд, охоплена величезним бажанням приблизитися, але не підійшла.
Він швидко вихопив з кишені лезо та не менш швидко полоснув по руці, по венах, потекла кров. Друзі його за панікували й почали з мобільних викликати швидку. Один з хлопців підтримував мого коханого, котрий був увесь в крові та ледь тримався на ногах. Його обличчя на очах блідло, а очі кліпали вже повільніше. Десь за півгодини приїхала швидка. Було пізно. Хлопець вже був мертвий, мертвий лежав на руках у друга. Решта стояли поруч з сірими переляканими обличчями. Я стояла поруч весь цей час та сльози текли по моєму обличчю. Я подивилась на Янгола, який все ще стояв поруч та дивився на мене з величезним співчуттям, але мовчав. Я в розпачі підійшла до Янгола, взяла його за руку та мовчки поглянула йому в очі. Він усе зрозумів, повернув в іншу сторону та повів мене за собою. Ми пройшли десь кроків з десять. Я повернулась, побачила машину швидкої, купу людей та мого хлопця, котрий мертвий все ще лежав на руках друга, смерті котрого я не могла завадити, хоч і стояла поряд. Дивилась на хлопця як при першій нашій зустрічі, але до закоханого погляду додався ще безмежний сум та розпач. Я дивилась на нього востаннє.
Ми з Янголом відійшли вже досить далеко, і я вже не могла бачити тієї картини, яку я вже ніколи не забуду, яка змусила моє серце стиснутись, та яка досі не відпускає, не дає розслабитись, стискає моє серце з кожною хвилиною ще міцніше.
Ми йшли на цей раз довше, години зо дві. Я озиралась по сторонах і бачила улюблені краєвиди рідного міста.
Ми прийшли. Прийшли до будинку, який був мені знайомий. Знайомий тому, бо саме тут я народилась, саме з цим місцем були пов’язані найкращі спогади мого дитинства.
Поруч з будинком був дитячий майданчик на якому, як завжди, бавились діти.
Янгол потяг мене кудись, повів у інший бік від майданчика, на якому колись гралась і я. ми прийшли на іншу сторону будинку на ту, як я вже згадала на місці, на яку виходили вікна моєї квартири. Я жила на 10-му поверсі.
Поруч з будинком стояла машина швидкої допомоги. Поряд з нею стояло досить багато людей, всі вони дивились вниз.
Я знову з подивом глянула на Янгола та спитала: «Що відбувається? Що сталось? Розкажи мені! Чому ми сюди прийшли? Я хочу бути поруч з моїм хлопцем!» Янгол подивився на мене своїми великими очима й сказав: «я прийшов сюди лише для того, щоб провести тебе, щоб допомогти тобі знайти шлях, а все інше ти повинна зрозуміти сама! Іди і дивись.» Я послухалась поради Янгола і підійшла до натовпу. Серед людей я побачила багато знайомих облич сусідів. Я пройшла повз них, вони так як і друзі мого хлопця, мене не помічали. Я побачила… Те що я побачила зразу не могла зрозуміти. Побачене шокувало мене, здивувало, я згадала все.
Я побачила себе. Себе у калюжі крові, з неправильно , неприродно вивернутими руками.
Я побачила в машині швидкої допомоги маму. Вона була вся в сльозах, у руках, що страшенно тряслись, тримала стаканчик з якимись ліками. А лікар у цей час стояв поруч і чекав, щоб поміряти їй тиск. Маму я ніколи не бачила у такому стані. Мені було боляче дивитись на неї, вона була гарна, але сірість обличчя й заплакані очі трохи змінювали її зовнішність.
Я згадала все. Я зрозуміла. Від розпачу, від жорстокості навколишнього світу я просто знайшла легкий вихід – самогубство. Думала що нікому не потрібна, що я сама у цьому світі. Я не думала про тих, про близьких, які мене люблять, яким я насправді потрібна. Це було дуже егоїстично з мого боку, але на той момент я не думала про це.
Я зрозуміла через що помер мій хлопець. Через мене. Через мій егоїзм. Він мене дійсно кохав. Тим великим, справжнім почуттям, яке не так часто можна зустріти. Я не думала про маму, яка мене любить, якій я насправді потрібна, яка не може без мене.
Своєю смертю я нікому не зробила краще, як сподівалась, зробила лише гірше, зробила через мій егоїзм.
Я вже в котрий раз подивилась на Янгола, він підійшов і сказав: «Ну що? Ти ж правда зрозуміла? Зрозуміла що потрібно було, а що ні?» Я підняла заплакані очі й відповіла: «Так, а не можна все повернути назад? Повернути у той момент, коли я булу ще жива, ще думала, робити чи ні?», «Ні, не можна – ти вже зайшла занадто далеко, звідти нема вороття.»
Я ще раз глянула на машину швидкої допомоги, у заплакані мамині очі, згадала обличчя коханого, кров на його одязі та зайшлася слізьми. Я плакала , й плакала. Не знаю скільки так пройшло часу, але коли я відкрила заплакані очі то вже темніло. Я обернулась у ту сторону де стояв Янгол . його там не було. На тому місці де він стояв, на землі лежала лише маленька біла пір’їнка з його крил.
Люди з місця моєї смерті порозходились. А мама стояла поруч з ним. Тіла вже не було. машини швидкої теж. Мама стояла й плакала. Я підійшла, обійняла її востаннє, але, на жаль, вона цього не відчула.
Я повернулась, взяла в руки пір’їнку та пішла геть, залишивши маму сам на сам з горем, з розпачем. Пішла у вічність, пішла у темряву, у невідоме, пішла, щоб більше ніколи не повернутись.

первая и последняя(рус)

…Ранняя осень, легко дует осенний ветерок, и желтые листья шуршат под ногами.
Я открыла глаза, проснулась, от такого длинного приятного сна. Осмотрелась - вокруг никого – только парк: одинокие желтые деревья, лавочки и иногда появляются птицы. Я не понимаю, что происходит, смотрю, возле меня сидит маленький мальчик, я вначале не узнала его, но потом поближе рассмотрела и поняла, что где-то уже видела его. Он подошел ко мне и взял за руку. Я не понимаю что происходит спрашиваю его «кто ты?...». Мальчик смотрит на меня, загадочно улыбается и тихо отвечает « я твой Ангел, пойдем, я должен тебе кое-что показать..». Я в легком шоке поднимаюсь с пожелтелой травы, обтряхиваю длинную черную юбку, которая была немного в земле, и иду за Ним.
Мы шли почти Пол часа. Все это время мой Ангел шел немного впереди и крепко держал меня за руку.
Все это время я думала: что произошло? Почему я проснулась в парке? Куда мы идем? Зачем??
Наконец-то мы пришли. Мы были около какого-то склепа. Там стояла вполне большая компания из 7 или 8 парней и нескольких девушек.
Среди них стоял очень красивый парень. Я долго смотрела на него и никак не могла понять кто же он. На нем был длинный кожаный плащ, черные, как-будто военные сапоги и черный шарф. Цветами одежды он больше напоминал ворона, но вот лицом, наверно, еще кого-то, кого я никак не могла вспомнить.
Компания в которой он стоял выглядела очень колоритно: почти все оны были одеты в черное, только у девушки, которая стояла слева от красивого парня, был красный плащ, и наверно крашеные, белые волосы.
Ангел стоял немного сбоку, ожидая моей реакции. Я с удивлением смотрела на него, он на мой взгляд, или случайно, или специально не отвечал. Я подошла ближе к компании, стала рядом с девушкой, тоже в длинной черной юбке как у меня. Она только немного дернулась, как от неожиданного порыва ветра, но не заметила меня. Меня это очень удивило, ведь девушку, которая стоит рядом с тобой, в черной юбке, черной кофточке, с красивым ярким черным макияжем, с большим анком на шее, трудно не заметить…
Я стояла рядом и слушала их разговор. Но ни один из них не обратил на меня внимания, будто я была невидимой…
Они говорили про музыку и про какие-то вечеринки, на которые они пойдут. Молчал только тот красивый парень. Он просто смотрел в сторону своими глазами, полными грусти, и от этого, наверно, они были еще красивее, а его темные длинные волосы ерошил ветер. К нему подошел другой парень, ударив его по плечу, сказал « брат, что с тобой?». Он повернулся к нему и с грустью в голосе сказал «Мне плохо. Я морально убит. Почему именно так? Почему именно сейчас?». Их разговор услышала та девушка, которая стояла рядом со мной, подошла ближе и сказала «Забудь про нее. Зачем тебе она, нервная, непредсказуемая и странная девушка?!..»
Ответил тот, кто ударил парня по плечу «Она не странная, просто немного нервная, но красивая и интересная. Была». Парень с грустными глазами посмотрел на него и закричал «Заткнись! Я ее люблю! Мне больше никто не нужен! Кроме нее! Я не хочу дальше жить без нее!»
Я пристально на него посмотрела и вспомнила, вспомнила все. Вспомнила его. Это был мой парень, которого я страшно люблю, не могу жить без него. Первым желанием после всего услышанного было подойти и крепко сжать его в объятиях. Но что-то остановило меня. Я знаю что. Почему-то они все меня не замечали, и я боялась, что если я подойду к нему, он просто не заметит…
Парень, любимый мой, еще пытался что-то кричать, пытался вырваться из рук друга, который крепко его держал, чтоб тот не побежал куда-то не наделал глупостей. Он вроде немного успокоился. Друг отпустил его. Остальные в компании с сочувствием смотрели на него. С его глаз текли слезы боли. Я стояла рядом, охваченная огромным желанием подойти, но не подошла…
Он быстро вытащил из кармана лезвие, и так же быстро ударил им по руке, из вены потекла кровь… его друзья запаниковали и начали вызывать с мобильных скорую. Один из парней держал моего любимого, который уже был весь в крови и еле держался на ногах. Его лицо белело на глазах, глаза медленно закрывались. Где-то через пол часа приехала скорая. Уже было поздно. парень был уже мертвым, мертвым лежал на руках у друга. Остальные стояли рядом с серыми испуганными лицами. Я стояла рядом все это время, слезы текли по моему лицу. Я посмотрела на Ангела, который все еще стоял радом и смотрел на меня с огромным сочувствием, но молчал. Я в отчаянии подошла к Ангелу, взяла его за руку и молча посмотрела ему в глаза. Он все понял, повернул в другую сторону и повел меня за собой. Мы прошли где-то шагов десять. Я повернулась, увидела машину скорой, кучу людей и моего парня, который мертвый все еще лежал на руках у друга, смерти которого я не могла помешать, хоть и стояла рядом. Я смотрела на парня как при первой нашей встрече, но к влюбленному взгляду добавлялись еще безграничная грусть и отчаянье. Смотрела на него в последний раз.
Мы с Ангелом отошли уже довольно далеко, Ия уже не могла видеть той картины, которую никогда не забуду, которая заставила мое сердце сжаться, которая до сих пор не отпускает, не дает расслабиться, сжимая мое сердце с каждой секундой еще крепче.
На этот раз мы шли дольше, часа два. Я смотрела по сторонам и видела любимые пейзажи родного города.
Мы пришли. Пришли к дому, который был мне очень знаком. Знакомый потому, что тут я родилась, именно с этим местом были связанны лучшие воспоминания моего детства.
Рядом с домом была детская площадка, на которой, как и всегда, игрались дети.
Ангел потянул меня куда-то, в другую сторону от площадки, на которой когда-то играла и я. Ми пришли на другую сторону дома, на ту, как я уже вспомнила на месте, выходили окна моей квартиры. Я жила на десятом этаже. Рядом с домой стояла машина скорой помощи. Рядом с ней стояло много людей, все они смотрели вниз.
Я снова с удивлением посмотрела на Ангела и спросила «Что происходит? Что случилось? Расскажи мне! Почему мы сюда пришли? Я хочу быть рядом с моим парнем!». Ангел посмотрел на меня своими большими глазами и сказал «Я пришел сюда лишь для того, чтоб провести тебя, чтоб помочь тебе найти путь, а все остальное ты должна понять сама! Иди и смотри». Я послушала совет Ангела и подошла к толпе. Среди людей я увидела знакомые лица моих соседей. Я прошла мимо них, они так как и друзья моего парня, меня не замечали. Я увидела.… То что я увидела сразу не могла понять. Увиденное шокировало меня, удивило, я вспомнила все.
Я увидела себя. Себя в лужи крови, с неправильно, неестественно вывернутыми руками.
Я увидела в машине скорой маму. Она была вся в слезах, в руках, которые страшно тряслись, она держала стаканчик с какими-то лекарствами. Доктор стоял рядом и ждал, чтоб померить ей давление. Я никогда не видела маму в таком состоянии. Мне было больно смотреть на нее, она была красивой, но серое лицо и заплаканные глаза, сильно меняли ее внешность.
Я вспомнила все. Я поняла. От отчаянья, от жестокости мира я нашла легкий способ убежать - самоубийство. Я думала, что никому не нужна, что я одна в этом мире. Я не думала про родных, которые меня любят, которым я действительно нужна. Это было очень эгоистично с моей стороны, но тогда я не думала про это.
Я поняла, из-за чего умер мой парень. Из-за меня. Из-за мой эгоизм. Он меня действительно любил. Тем большим, настоящим чувством, которое не так часто можно встретить. Я не думала о маме, которая меня любит, которой я в действительности нужна, которая не может без меня.
Своей смертью я никому не сделала лучше, как надеялась, а сделала только хуже.
Я уже в который раз посмотрела на Ангела, он подошел и сказал «Ну что? Ты же правда поняла? Поняла, что нужно было, а что нет?». Я подняла заплаканные глаза и ответила «Да, а нельзя ли вернуть все назад? Вернуть в тот момент, когда я была еще жива, еще думала, делать или нет?» «Нет нельзя. Ты зашла слишком далеко. От туда нет возврата.»
Я еще раз посмотрела на машину скорой, в заплаканные мамины глаза, вспомнила лицо любимого, кровь на его одежде и зарыдала. Я плакала и плакала. Незнаю сколько прошло времени, но когда я открыла глаза уже темнело. Я обернулась туда где стоял Ангел. Его уже не было. На том месте где он стоял лежало маленькое белое перышко с его крыльев.
Люди с места моей смерти порозходились. А мама стояла рядом с ним. Тела уже не было и скорой тоже. Мама стояла и плакала. Я подошла, обняла ее в последний раз, но жаль, она этого не почувствовала.
Я повернулась, взяла в руки перышко и ушла прочь, оставив маму один на один с ее горем и болью. Ушла в вечность, ушла в темноту, в неизвестное, ушла чтоб больше никогда не вернутся.