Українські цінності, легенди, звичаї та обряди

Святкувати Пасху в Україні почали наприкінці першого тисячоліття з приходом християнства. За біблійним сюжетом, Iсус Христос воскрес рано-вранці, i це Воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний відвалив камінь від дверей Гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марiя Магдалина, Марiя, мати Якова та Саломія прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тіло Iсуса, але побачили відвалений камінь i порожній гроб, i тоді схвильованим жінкам з'явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Легенда про писанки

Показати текст спойлеру

Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія - не їсть і не п*є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з*їла щось. Але Марія і далі не говорила й нічого не їла...
Однією з тих, що часто приходили до Матері Божої, була бідна Ганя. У неділю вранці, коли всі раділи, що Христос воскрес, Ганя взяла своє добро - кілька яєчок і пішла до Марії.
- Маріє! Не плач, не сумуй - просила вона - Хіба ти не знаєш, що Твій Син воскрес? Не сумуй, а радуйся, Маріє!
- Знаю, - відповіла Марія. - Мій Син з*явився менв у сні. Навколо нього була така ясність, що очі боліли від неї.Знаю, що Син воскрес.
Дівчина дала Марії свій подарунок - кошик з яєчками. Сльози радості потекли з Маріїних святих очей і впали на яєчка.
І дивне диво сталося. Де впала сльоза з її очей, там на яєчках зацвіли чудові квіточки, гарні метелики, ясні зірочки. Усі яєчка в кошику засяяли різними кольорами веселки! Марія зраділа і почала роздавати ті яєчка людям.
-Радуйся! - казала вона людям, коли подавала яєчка - Христос воскрес! Христос воскрес!
Коли яєчок не стало, вона з подякою віддала кошик дівчині. Ганя взяла його і вийшла на вулицю. Раптом глянула у кошик, а він повний писанок. Зраділа дівчина бігла вулицями Єрусалиму і кожному, кого зустрічала, давала писанку: - Радуйтесь! Христос воскрес!
скільки Ганя не роздавала тих яєчок, а кошик в неї завжди був повний. Люди, яким вона їх давала, несли писанки далі, давали їх іншим людям і вітали словами:
-Христос воскрес!
Так за короткий час усі люди в місті знали, що Христос воскрес.
На пам*ять про це диво пишуть в Україні писанки. А на Великдень дарують їх рідним і друзям і шанують, як великі скарби.
Писанки пишуть для дарунків.

Взагалі ми маємо безліч усіляких обрядів і легенд. Ви лишень погляньте, скільки у нас пісень на кожне свято, скільки по-справжньму містичних звичаїв, обрядів, розповідей, сказань! B) Не так вже й багато західних країн мають таке різномаїття традицій.

От вам і "легенда":
Моя вчителька з писанкарства в минулому році на Великдень поїхала до своєї доньки у Францію, країну з древньою історією. Там, як нам відомо, усі такі культурні, правильні, поважаюсь це велике свято. І от у святковий день зібралося разом кілька сімей, у тому числі і родина моєї вчительки. Ну і вирішили французи здійснити свої обряди: розкидали по всьому садку шоколадні яйця і дали можливість дітям іх шукати. Звичайно ж, всім було весело. Але на шоколадних яйцях чомусь великі традиції скінчились.
Діти саме взялись за свої "трофеї" , як пані Тамара (себто моя вчителька) підійшла до найстаршої дівчинки, якій було років так з 14 і запитала, що ж собою значить Великдень і для чого це свято взагалі існує. Відповідь вразила пані Тамару і всіх українців, яким потім ця історія було переказана. Дівчина, трохи замислившись, цілком серйозно відповіла, що свято Великдень створили для того, щоб з'їсти побільше пасхальних яєць. От вам і країна з древньою культурою і її чудові традиції)

Походження назви "Великдень"

Показати текст спойлеру

Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них назва "Великдень" ("Великий День") з'явилася аж наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Легенда говорить, що "Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп'яли Христа - дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів..."

Згідно іншої легенди, свято Великодня народилося сім тисяч років тому, ще за часів дохристиянства, і було пов'язане з язичеськими культами. Ось як її переповідають... Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. і Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив: — Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров'я. Тільки-но він отаке проказав, як з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо. І гукнув старший брат Тур: — Се моє! Хотів схопити плуга — аж він полум'ям зайнявся. Відсахнувся в страхові Тур. — Се моє! — прокричав середульший брат. Але і йому сахнуло полум'я в лице. — Ні, братове, се моє, — всміхаючись, мовив Яр. Він підійшов і взяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запріг їх у плуга золотого і проорав першу в світі борозну. А потім — Другу, й десяту, і соту. Засіяв поле полтвою — пшеницею дикою, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр, і борошна намолов, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував. І навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все те великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускався він на землю в той весняний день, коли можна було засівати землю зерном. І то був ВЕЛИКДЕНЬ. Тобто Великий День хлібороба.

Додано через 4 хвилин
Великодні звичаї

Показати текст спойлеру

У великодніх звичаях, відомих, головним чином, із записів очевидців XIX-XX ст., знаходяться сліди трьох різних, нашарованих один на одний, культів — культу роду, культу весняного сонця і культу Христа, що приніс людству ідею Воскресіння — ідею духовного й фізичного відродження. Вірування, спільне всім слов'янам, що на Великдень "сонце грає", чи "гуляє", хоч його і приймають за атрибут християнського свята, бо, мовляв "цього дня все веселиться на небі й на землі", було, мабуть, одною з основніших ідей весняного свята сонця, з якої випливали й дальші, в роді того, шо "під Великодню неділю не вільно спати", бо "той, хто спить, своє щастя проспить".

Великодня служба божа триває всю ніч. Її найурочистіший момент настає опівночі, коли священник сповіщав, що Христос воскрес, а всі присутні з трепетом відповідають: "Воїстину воскрес!" Пiсля служби процесія тричі обходить навколо церкви, а потім починали процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок крашанок, ковбас, хріну, сала, тощо. Господині збрирають їх в кошики, прикрашені вишиваними рушниками, барвінком і свічками. Після церковної служби розходяться по домівках i починають розговлятися.

Розговляються насамперед свяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок та писанок), серед свяченого має бути смаженина, часник, полин, хрін і соль.

В давніші часи, перед тим, як з'їсти свячене самому, господар йшов зі свяченим насамперед поміж худобу, христосувався з нею, сповіщав "Христос Воскрес!", а хтось із присутніх відповідав за худобу: "Воістину Воскрес!". Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: "Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски". В іншій околиці Галичини було записано іншу формулу: "Який дар красний, так і аби Бог дав телиці (ягниці, чи що) красні". Потім обходив із свяченим сад, пасіку, город, відповідно примовляючи, і, нарешті всі входили до хати, де господар благословляв дітей що ставали перед ним навколішки: "Аби вам розум так скоро розв'язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв'язуються". У кого була дівчина на видданні, клали їй паску на голову: "Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!" Малу дитину клали в спорожнену від свяченого торбу: "Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте" (Матеріали української етнольогії, НТШ. XV, 39). Після розговін молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні ігри — Веснянки, чи Гагілки в супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком Вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осені.

а ось вам легенда про перше квітня

Показати текст спойлеру

На все життя я запам*ятав жарт свого колеги. Один із співробітників, зайшовши в сусідній кабінет, зателефонував офіційним голосом, оповіщаючи, що мене викликає головний редактор. Я швиденько зібрався й почимчикував до шефа. Він, одірвавшись од паперів, здивовано глянув на мене, і тільки тоді я зрозумів, що «втрапив на гачок» - було якраз перше квітня, яке вважається днем обманів.
Як засвідчують історіографічні джерела, цей звичай не характерний для нашого народ. Саме цей факт дає підставу вважати, що дійство прийшло до нас од сусідніх, зосібна європейських, народів.
Вітчизняні дослідники до цієї теми майже не зверталися. Лише О.Воропай, перебуваючи в еміграції, коротко зупинився на цьому аспекті. На думку автора, звичай обманювати в день першого квітня існував майже в усій Європі та Азії. Початки йго губляться в глибокій давнині, Римський філософ Апулей, що жив у другому сторіччі, писав: «Забави, які щороку ми влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають яку-небудь вигадку. Ми- єдиний з усіх народів, що уласкавлюємо забавами, веселощами та жартами божество, котре йменується Сміхом». Ці дійства відбувалися весною.
Стародавні індійці напередодні весняного рівнодення, що співпадало за старим літочисленням з початком квітня, відзначали народження богині Сіти. На її честь власнем й влаштовували сценічні вистави з безліччю обманихтрюків. У такий спосі, вважали вон, можна було умиротворити божество.
Власне, саме звідси дійства розповсюдилися у XVII столітті на європейців. Французи, скажімо, перше квітня вважають днем «квітневої риби». Це начебто йде від того, що Людовик XIII втік з в*язниці і, перевдягнувшись селянином, переплив, як риба, річку. Англійці початок квітня пов*язують з усіма дурнями. Обманутих у цей день так і називають – «квітневі дурні».
Цікавий обряд побутував і в німців. Господарі навмисне посилали своїх дітей, переважно хлопчиків, до сусідів чи знайомих, щоб вони позичили чи побачили «те, чого не можна ані побачити, ані позичити» - голос жар-птиці, пташине молоко тощо. Обдуреного в такий спосіб називали «апріль», цебто «квітневий».

Був у матері єдиний син. Оженився він на дівчині дивної, небаченої краси. Та серце у дівчини було чорне, недобре.
Привів син молоду жінку в рідну домівку. Не полюбила невістка свекруху, сказала чоловікові: „Хай не заходить мама в хату, посели її в сінях.” Поселив син матір в сінях, заборонив їй заходити в хату. Боялася мати показатися злій невістці на очі. Як тільки невістка йшла через сіни, мама ховалася під ліжко. Та мало невістці і цього. Каже вона чоловікові: „Щоб і духом матері не пахло в хаті.” Поселили її до хліва . поселив син матір до стодоли. Тільки ночами виходила матір із темної стодоли.
Якось вже під вечір відпочивала молода красуня під розквітлою яблунькою і побачила, як мама вийшла із стодоли. Розсердилася, розлютувалася дружина, прибігла до чоловіка: „Якщо хочеш, щоб я жила із тобою, то убий свою матір, вирви із її грудей серце і принеси мені.” Не заперечило серце сина, причарувала його небачена краса дружини. Каже він до мами: „Ходімо, мамо, скупаєтеся в річці.”
Ось ідуть вони до річки кам’янистим берегом. Зашпорталася матір за камінь, розсердився син: „Що ти, мамо, шпортаєшся? Чого не дивишся під ноги? Так ми до вечора будемо іти до річки!”
Прийшли. Син убив маму, вирвав з її грудей серце, поклав на кленовий листок, несе. Тріпочеться материне серце. Зашпортався син об камінь, упав, вдарився коліном, упало материнське серце на гострий камінь, закривавилось, затремтіло і зашепотіло: „Синочку мій рідний, не боляче ти побив коліно? Присядь, відпочинь, потри долонею вдарене місце.”
Заплакав, заридав син, схопив гаряче материнське серце долонями, притис до грудей. Вернувся до річки, вклав серце в розшматовані груди, облив гарячими слізьми. Зрозумів він, що ніхто ніколи не любив його так віддано і безкорисливо, як рідна мати. І настільки величезним і всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило воно, закрилися пошматовані груди. Встала мама і притисла кучеряву голову сина до своїх грудей.
Не міг після цього син повернутися до дружини-красуні, знедобріла вона йому. Не повернулася додому і мати.
Пішли вони в степ і стали двома курганами. І кожен ранок сонце першими своїми променями висвітлює вершини курганів.
Така легенда створена народною мудрістю.

Коли Бог поділив землю на країни, кожен народ одержав свого ангела-хранителя. Спершу ангели розібрали теплі краї, що нагадували їм рай з вічнозеленими та квітучими садами. Розібрали гори і навіть пустелі. Лиш один архистратиг Михаїл не вибрав собі країни. А потім вказав на землю, що була золотою від осіннього листя, наче його зброя, ріки текли там блакитні, мовби його прапор.
Що то за країна?

24 листопада в церковному календарі – день пам’яті християнської мучениці Катерини Олександрійської.
В народі цей день називають Святом жіночої долі, адже Катерина вважалася покровителькою дівчат і жінок. Наприклад, наші предки вірили, що свята допомагає дівчатам відшукати свою долю. Традиційно ті, хто хотів вийти заміж, йшли до церкви, ставили свічку перед образом Катерини, молилися до мучениці. Під вечір же дівчата збиралися разом і ворожили на судженого.