40. Г.Г

Гаррі Поттер, Герміона та близнюки Візлі були у Великій залі в той момент, як весь Гогвортс затремтів від вибуху неймовірної сили. Стіни почали руйнуватися та падати на тих, кому не пощастило. Гаррі очима шукав Волдеморта проте його ніде не було. Герміона з люттю кидала навколо закляття Круціатус і дуже часто потрапляла у смертежерів. Близнюки ухилялися від заклять, які літали над їхніми головами. Раптом за дверима промелькнули обличчя Невіла та Луни.
- Гаррі!
Вони побачили його та підбігли.
- Що це в біса взірвалось? – перелякано запитав Невіл, киваючи на зруйновані стіни.
- Не знаю, - відповів Гаррі, відбиваючись від Імпедіменти, - потрібно знайти Волдеморта! Батько казав, що тут є зброя, яка знищить його…тільки я гадки не маю про що він казав…чорт забирай та Експеліармус!
Чарівна паличка якогось прищавого смертежера відлетіла у розбите вікно, а той накивав п’ятами. Проте його наздогнало закляття нерухомості, яке викликала Герміона.
- Я мушу знайти Крума, - гарячково шепотіла вона.
- Скоріше за все він був під Імперіусом.
- Мені так шкода, - раптом почала плакати Луна, - мені так шкода Рона…він був такий кумедний та добрий…
У середині в Гаррі все замліло проте він не піддався на слабість. Зараз потрібно робити діло.
- Я йду наверх, до астрономічної вежі, - суворо промовив він, - прикрийте мене!
І, не дочекавшись відповіді, побіг в сторону сходів. Герміона відбивала всі закляття, які могли поцілити в нього.
Гаррі шалено біг по сходах догори. На шляху йому нікого не траплялось. Проте підбігши трішки далі він різко зупинився – інша частина сходів була зруйнована. Далі не було куди йти.
- Так-так-так, - пролунав лінивий голос, який на мить нагадав Гаррі про Снейпа.
- Експеліармус! – загорлав Гаррі і миттєво озирнувся, випускаючи промінь у Олмера Октіуса.
- Протего! Поттер, ну навіщо все ускладнювати? Своєю тупістю ти тільки нариваєшся на смерть, а головне – не на свою. В цьому твоя проблема…
- Петрифікус тоталус!
Октіус знову відбив закляття проте цього разу воно поцілило рикошетом прямісінько в Гаррі. Він заціпенів і нерухомо звалився з останньої сходинки та почав падати донизу, туди, де все було зруйновано.
Октіус підійшов до краю та глянув у низ. Гаррі лежав посеред якогось кабінету, в якого зірвало дах. Він був непритомний.
- Чудова робота, Олмере…
- Дякую, Лорде. Мені за честь чути від Вас ці слова.
- Йди і вбивай всіх аврорів. Поттер мій, - голос Волдемота лунав лише у вухав Октіуса. Ніхто інший цього не чув.
- Так, Лорде. Слухаюсь.
І він кинувся бігти донизу, де все ще аврори з останніх сил боролись проти груп смертежерів.
А Гаррі в цей момент спробував піднятися проте відчув як боляче запульсувала ліва рука. Він спробував пошевелити пальцями але йому це не вдалося і він зрозумів, що це перелом. Тяжко дихаючи, він все так звівся на ноги і поглянув вгору. Звідти летіла пилюка і чулися приглушені крики тих, хто бився у Великій залі, адже зараз там відбувалася головна баталія.
Хлопець роззирнувся навколо і побачив купу зруйнованих сходів, які валялися під його ногами. Звідси не можна було ніяк вийти, адже фактично він був під сходами. Вихід є лише нагору але для цього потрібно якось підлетіти на метрів шість.
- Яка приємна несподіванка, - лорд Волдеморт повільно летів приблизно на два метри від землі, - Хлопчик, що зараз загине. Яка іронія. І чи потрібно було тобі тоді заважати мені робити свою справу? Скільки б життів ти зберіг, якби я тоді вбив тебе…Ти б віддав своє життя, щоб врятувати інші – тобі б це сподобалось, авжеж?
Гаррі тяжко проковтнув слину, яка відмовлялася поступати до горла. В роті все пересохло, окуляри були розбиті, в очах повно пилюки та ще й переламана рука…І ніякої таємничої зброї.
- Тебе все одно вб’ють, - Гаррі намагався виграти час. Він вірив, що зараз до нього на поміч прийдуть Джеймс та Сіріус, - ти можеш вбити мене але живим тобі звідси не вийти. В Гогвортсі є зброя, яка остаточно прикінчить тебе. Тим паче, що всі твої горокракси вже давно знищені.
- Не кажи про ті речі, яких не розумієш, - голос Волдеморта був на диво спокійним, - а зараз вибачай, мені потрібно вбити тебе і забрати собі «Зміїну хватку».
Він підняв чарівну паличку і вигукнув:
- Авада Кедавра!
І тут Гаррі згадав, як кілька років назад відбулася така сама ситуація. Спогад з Міністерства магії надійшов якось миттєво і не очікувано. Тоді його врятував Дамблдор…
З чарівної палички Волдеморта вилетів зелений промінь і полетів прямісінько в серце Гаррі, який встиг лише заплющити очі, а в наступну секунду він відчув, як щось дуже тяжке вдарило його в груди і він відлетів назад.
Це кінець, подумав Гаррі. Його тіло нічого не відчувало. Його вуха нічого не чули. Навколо стояла тиша. Невже це і є смерть? Смерть це вічний спокій. І Гаррі відмовлявся відкрити очі.
- Ти?...
Гаррі відчув як заболіла переламана рука. Здається коли людина мертва нічого не має боліти. Рука заболіла ще сильніше і Гаррі ойкнув.
- Ти не вб’єш хлопця, - пролунав знайомий голос.
- Невже ти мені завадиш? Ти забув з ким ти розмовляєш, Северусе?
Голос Волдеморта вже не був таким спокійним. Напевно те, що нагорі закінчилися крики і вибухи непокоїло його. Проте це також непокоїло і Гаррі. Відсутність звуків означала одне – хтось переміг. Тільки невідомо хто…
І все таки Гаррі відкрив очі. Перед собою він побачив лише чорний плащ Северуса Снейпа, який затулив своїм тіло Гаррі.
- Як ти зміг вижити? – це питання Волдеморт задав з якимись двиними нотами у голосі. Ця тема була важливіша за все для нього, - це «Зміїна хватка»? Вона може оживляти?...
- Тільки в тому випадку, якщо ти вбитий Авадою. І до того моменту як твоє тіло почне розлягатися на шматки…
Нагорі почувся якийсь шум. Всі невільно підняли голови доверху.
- Поттер, тікай! – раптом загорлав Снейп і підняв чарівну паличку, вигукуючи якесь закляття і пускаючи його у Волдеморта. Той легко відбив його і засміявся.
- Неочікувано, Северусе, але я знаю, що ти старався, - іронічно промовив Волдеморт з прохолодою у голосі.
Гаррі швидко піднявся на ноги і побіг туди, де була зруйнована стіна і впав за невеличкі бетонні розвали. Він чув як Снейп вигукує ще якісь закляття, які він ніколи не чув. Волдеморт щось вигукував але голос Снейпа тільки голоснішав. Раптом загуділа частина стелі, яка ще була цілою. Гаррі помітив, що вона якраз над Волдемортом на Снейпом. І от-от вона впаде…
- Професоре, тікайте! – Гаррі вискочив з-за прикриття і налетів на Снейпа, очі якого просто палали, а ріт продовжував промовляти якісь слова. Вони разом впали на землю, а стеля полетіла донизу, накривши собою здивованого Волдеморта.
Настала тиша.
- Ні…
Голос пролунав зверху. Гаррі звів голову догори і помітив там Олмера Октіуса. Той стояв, схиливши на бік голову, і поглядаючи на те місце, де секунду назав стояв живий Волдеморт. Проте тепер на ньому кілька сотень кілограм цегли.
- Пане…
Його руки почали трястися і він чимось став схожим на Снейпа, який тяжко дихав на землі. В наступну мить Октіус вихопив чарівну паличку і навів її на Гаррі.
- Це тобі за Темного Лорда! Ава…
- Імпедімента! – заволав раптом Снейп і тіло Октіуса відкинуло назад, - Поттер, негайно тікай через ті двері!
Він вказав в кінець підвалу і там, о диво, були невеличкі темні двері, які, здавалося, вже багато років ніхто не відчиняв. Гаррі здивовано поглянув на нього.
- Ходімо разом, - сказав він, поглядаючи на стурбованого і трішки зляканого Снейпа, - Октіус знесилений... Волдеморт мертвий...
- НЕГАЙНО!!!
Гаррі не змусив його повторювати двічі і швидко кинувся до дверей. Вони легко піддалися і тепер хлопець вже був у прохолодному кабінеті, в якому раніше ніколи не був. Там було різних приладів. Скоріше за все, колись це був кабінет трансфігурації.
Гаррі прагнув зараз тільки одного. Побачити тих, хто вижив. І чи вижив хтось взагалі.
Гаррі поглянув на свою руку, яка нестерпно боліла і промовив закляття, яке зцілило її.
Він підбіг до наступних дверей і прочинив їх. За ними був довгий коридор, який вів до Великої Зали. Гаррі, збираючи всі сили, бігом ринувся туди. Забігши до Зали він побачив там багато трупів. Зокрема смертежери…і…
- Луно…
Тепер вже він не зміг стримати сліз.
Гаррі заплакав і впав на землю, біля тендітного тіла, колись живої Луни Лавгуд. Сльози текли самі по собі, а Гаррі цього і прагнув. Сліз було багато…Він витирав обличчя рукавом але все одно не міг зупинитися. Все в одну мит закінчується. Нема значення настільки ти відкладеш щось. Воно все одно матиме кінець. В душі та серці залишаються лише спогади…Щирі та добрі спогади…
Луна…Рон…Джіні…
Гаррі ще не знав, що втратив і батька. Вдруге.
Через кілька секунд Гаррі змусив себе підвестися. Він ще раз окинув оком Залу. Порадувало те, що він побачив тіло Руда. Далі…кілька рейвенкловців….Захаріас Сміт…Маклаген…
Гаррі проковтнув слину і взяв тіло Луни на руки. Її бліде обличчя було спокійним та непорушним. Очі закриті. А на вустах…на вустах – посмішка.
В Гаррі щось обірвалося всередині. Проте він таки пішов далі, несучи на руках тіло мертвої Луни.
Вийшовши з Великої зали він помітив Невіла, який заклопотано роздивлявся навколо.
- Гаррі! Це ти!
Він зрадів і підбіг до хлопця. Побачивши тіло Луни, він зупинився. Проте не сказав ні слова. На його очах заблистіли сльози але він сказав:
- Тебе всі шукають…Всі там…На вулиці…
- Герміона?...
- З нею все гаразд , Гаррі…
Гаррі кивнув та пішов до виходу з напівзруйнованого Гогвортсу.
На вулиці було повно людей. Серед нх були і смертежери – під наглядом аврорів. Людей було дуже багато. Міністерські працівники, вчителі, учні… Всі, хто вижив.
Помітивши Гаррі вони загуділи.
- Гаррі! О Боже! Ти живий!
До нього же бігла Герміона, місіс Візлі, близнюки…Проте де ж Джеймс та Сіріус?...
- Боже мій, що він з тобою зробив, - місіс Візлі заклопотано глянула на нього. Гаррі здалося, що за ці кілька годин вона постарішала на кілька десятків років. Навіть в темноті було видно, що вона плаче.
- Йой, Гаррі, я так си і знав, що з тобою всьо буде файно! Де ж тойво?...
- Волдеморт мертвий! – вигукнув з викликом Гаррі.
Всі затихли.
- На нього впала стеля…Після такого навіть найсильніші чаклуни не виживають…З ним покінчено.
Він холодно поглянув на смертежерів, які похмуро втупилися в нього. Дехто з них вигукував образи.
- Підіть та виведіть всіх зі школи. Там ще є поранений професор Снейп…Винесіть всі тіла..
Гаррі обережно поклав тіло Луни під дерево.
- Гаррі…
- Герміоно, де мій тато? Де Сіріус?
- Гаррі…твій тато загинув…його поцілував дементор…
Гаррі знесилено сів під дерево і закрив вуха руками. Герміона обережно присіла біля нього і поклала свою руку на його плече. Вони мовчали. Гаррі просто не міг сказати жодного слова…
І звичайно, вони не помітили як двері школи в черговий раз відчинилися. Також вони не помітили, як з них спокійно вийшов Волдеморт. На його вустах грала посмішка…але…не така як завжди. Більше….людська.
Всі перелякано втупилися в нього. Гегрід заволав:
- Якого біса!
Гаррі та Герміона підняли голови і помітили те, що бачили всі. Волдеморт вийшов та почав зацікавлено на всіх поглядати.
- Пане! Ми знали!..., горлав якийсь скажений смертежер, - ми знали, що ви живі!
Волдеорт здивовано глянув на нього.
- Я тебе не знаю…Хто ти?...
Смертежер миттєво відреагував.
- Я Люціус Мелфой, пане! Вибачте, я не зміг знайти Драко…
Аврори тримали наготові чарівні палички. Ніхто не вірив у те, що вони бачать. Всі думали, що це сон.
- Дуже приємно, Люціусе. Дозволь і я себе відрекомендую. Я Гелерт. Гелерт Гріндевальд.
Світало.