37. Втрачене сонце

- Гаррі, що ти робиш? - вигукнув Невіл, підбігаючи до хлопців, які борсалися на підлозі, і один з них сильно бив іншого. - Не роби дурниць, ти його зараз приб’єш!
Але Гаррі не зупинявся, і Невіл був змушений нелегким зусиллям відтягнути його від Драко, який, здавалося, вже знепритомнів. З його носа юшила кров, а під лівим оком наливався свіжий синець.
- А тобі пасує, Драко, - якось похмуро сказала Луна, розглядаючи його, - от тільки якось...кхм…ну, не рівномірно…
І вона з усієї сили ще раз вгатила Драко, але вже під інше око. Гаррі і Невіл здивовано вирячились на неї.
- Давно мріяла про це зробити, - засоромлено промовила вона, потираючи кулак, - а тут така нагода…
Хлопці посміхнулися. Але в цю мить у Гаррі заболіла голова, а на шиї почала неприємно пульсувати жилка. Хлопець підніс руку до свого лоба і відчув, що він палає.
- Все гаразд, Гаррі? - запитав Невіл, присідаючи біля Драко і невільно кидаючи на нього огидні погляди.
- Так, - збрехав Гаррі, але від цього голова почала ще більше боліти, - все добре. Драко трішки вивів мене. Але повірте, на це були причини.
Він натягнуто посміхнувся і також сів. Луна почала ходити по кімнаті, розглядаючи її.
- Гаррі, - почувся невпевнений голос Невіла.
Гаррі перевів на нього погляд. Той сидів, обхопивши руками коліна і втупившись у Драко.
- Я думаю…ми ж не можемо так сидіти і чекати… згадай нас, якими ми були раніше… тобі не здається, що щось у світі перемінилось? Ми ніби потрапили не в ту історію… наші життя не належать нам… але тільки подумати…, - Невіл якось дивно зітхнув, - тільки подумати… філософський камінь… таємна кімната… визволення Сіріуса… келих вогню… Зала пророцтв… смерть Дамблдора… розумієш, це все ніби відбувалось не з нами… тоді ми були героями…
Голос Невіла зрадливо здригнувся. Гаррі зрозумів, до чого веде хлопець, і щось неприємне та гірке стало в горлі клубком.
- Я все пам’ятаю, Гаррі. Це було…було ніби в казці…ми завжди були переможцями…але що ж, в біса, коїться зараз?!
Останні слова Невіл вигукнув і миттєво встав на ноги.
- Гаррі, якщо ми це ми, то ми повинні врятувати світ, як би це банально не звучало! Світ на межі катастрофи! Сотні вбивств! Наші рідні гинуть, можливо, саме в цей момент!
Енергія, яка неочікувано прокинулась у Невіла, передалася і Гаррі. Він гарячково піднявся, чомусь прикусив руку і, скривившись, почав казати:
- Горокракси знищені. Залишилось троє…так - так - так…звісно, тут у нас шансів майже нема…але…тато і Сіріус скоро будуть тут…мені наказали чекати і тягнути час…я відчуваю, що Волдеморт вигадав якусь пастку! Невіл, повір, ми в тій самій казці! Але її опис належить не нам…та як і завжди! Ми ще не з такого становища вибирались! Луна!
Дівчина заворожено стояла і вглядалась у охоплених емоціями хлопців. Її очі чомусь були вологими і блищали.
- Луна, ти з нами?
- А у мене іншого вибору не має, хлопці, - намагалась вона посміхнутись але таки заридала і припала обличчям до плечей Гаррі. - Це так…так…мужньо…Гаррі…Невіл…я вас ніколи не забуду…
- І ми тебе, Луно, - щиро посміхнувся Гаррі від якогось проблиску щастя. - Якщо ми врятуємось то все буде так, як ми захочемо! Все буде добре.
- От вже ці нюні, - Драко сидів, випльовував криваву слину на підлогу і шкірився. - Поттере, я не знаю, за які такі заслуги ти мене побив, але я не буду просити пояснень.
- Ні, Мелфою, ти будеш просити пояснень і сам будеш їх доповнювати, - прошипів Гаррі, нахилившись над ним. - Ти! Прихвостень Волдеморта! Зрадник!
- Це смішно, Поттер, - тяжко зітхнув Драко. - А ще смішніше, що я нічогісінько не розумію.
- Ваш будинок! Медальйон Слизерина! - вибухнув Гаррі. - Ти ледь не повбивав нас!
Мелфой здивовано підняв брови. Він подивився на Гаррі і зрозумів, що той розуміє, що каже. Але Драко не розумів.
- Ем, Поттер, я звісно звик до твоїх прихотей і вибухів емоцій, але чорт забирай, я нікого не вбивав, - голос Драко був на диво спокійним і розсудливим, - і я не знаю, що сталося в нашій оселі, але клянусь, що я там вже давно не був, і тим паче, не нападав на тебе чи когось там ще, - і через мить додав серйозним голосом, - і в кінці кінців…я також людина…і між іншим, мене шукає батько…а якщо Волдеморт дізнається, що я тут, а він це можливо вже знає, йому доклали, то жити мені залишилось всього нічого.
На цих словах двері відчинились, і в кімнату ввійшов Руд, а за ним двоє дементорів. Він окинув поглядом кімнату і прищурився.
- На вихід. Всі.
Гаррі, тяжко дихаючи, негайно вирушив до дверей, не зводячи погляду з Драко, який все ще лежав і стікав кров’ю.
- О, бачу ви тут часу не гаяли. Драко, Темний Лорд вже чекає на тебе. Але…гм…думаю він мав на увазі твоє тіло…твій батько вже тут…тебе чекає зустріч з ним…
Руд божевільно звузив очі і засміявся.
- Виходим, - повторив він і всі, по черзі, покинули кімнату.
Попереду пішов Руд, за ним один дементор, Гаррі, Невіл, Луна, Драко, і позаду них ще один дементор. В Гогвортсі пахло страхом і смертю. Гаррі відразу це відчув, від чого йому також ставало страшно. Але страх не перед смертежерами чи Волдемортом. Страх перед втратами. Він завжди відчував це.
Вони повернули наліво і пішли до виходу із замка. Гаррі зрозумів, що весь «концерт», скоріш за все, буде на квідичному полі. Але він боявся дізнатися того, у що воно могло перетворитись.
Колонада вийшла на свіже повітря, яке здавалося не таким вже й свіжим. Гаррі підняв очі до неба і помітив, що там нема сонця. Дійсно, не було сонця. Хоча це був день. Всі також це помітили і переглянулись. Їхні обличчя виражали страх. Але більше ніхто не звернув на це уваги. Руд спокійно крокував попереду, проводячи всіх до квідичного поля. Раптом йому на зустріч вийшов похмурий смертежер і окинув грізним поглядом Гаррі.
- Наказ Темного Лорда. Поттера віддати мені, він має першим піти. Інших відвести на Місця для тих, хто не з нами.
- Але я мав інший наказ, - пробурмотів Руд, але було видно, що цей невідомий смертежер має більший авторитет за нього.
- Мене це мало хвилює, Руде, - реготнув здоровань. - Поттера мені.
Руд засопів і кивнув дементору. Він пропустив Гаррі вперед і здоровань вхопив його за руку і звільнив дорогу для інших. Гаррі втупився в цього смертежера.
- І куди ти мене поведеш? До нього?
- Ну що тобі сказати, Гаррі, - смертежер (о диво!) посміхнувся. - Я відведу тебе до нього…але ним ти можеш назвати і свого батька…
Гаррі здивовано глянув на нього.
- Сіріус?... - прошепотів хлопець, і смерте жер задоволено кивнув.
***
Драко, Невіл і Луна стояли на тих місцях, де колись вони сиділи, насолоджуючись грою в квідич. Чомусь цей спогад викликав у Драко бурю емоцій, яким потрібен був вихід. Але він стримував сльози розпачу. Він чекав. Не того, що чекають всі тут. Він чекав на помилування і на те, що батько одумається і не вб’є його. Він не хотів помирати. Він не може просто так взяти і вбити свого сина, свого улюбленого і єдиного сина!
- Люди! – на високий зведений підмост повільно виходив Волдеморт під вигуки смертежерів, які заполонили всі трибуни. Волдеморт був одягнений у чорну мантію, яка розвівалася від вітру. Його обличчя було неймовірно задоволеним, але це не надавало йому людського виразу. Всі помітили, що Наджіні крутиться біля його ніг. - Люди! Ви прийшли сюди, щоб нарешті поставити крапку над всім тим, що траплялось у цьому божевільному світі. Обранці…алхіміки…міністри…Це все так низько і так по-дитячому, що я просто не міг залишитися в стороні.
Буря оплесків заполонила поле, але Волдеморт підняв руку і зупинив її.
- Я прийшов, щоб зробити життя стабільним і звільнити його від тієї погані, яка знаходилася всередині і щодня гноїла цей невинний світ… Погань, яка корчила з себе те, чого вона не варта, яка сіяла ворожнечу і намагалася протистояти мені, єдиному, хто кинув виклик цьому божевіллю! А зараз, для початку, я хочу запросити сюди родину зрадників, які найчастіше втручалися в кругообіг подій, які їх не стосувались. Родина Візлі, яке вже без кількох їхніх членів, які вже загинули ні за що і погана бруднокровка, яка завжди думала, що вона відьма…смішно..людина, яка народилась серед маглів не може бути істинною чарівницею…місіс Грейнджер до ваших послуг!
Знову оплески і вигуки. Драко схилив голову і помітив внизу велику зелену доріжку, яка вела прямо до трона Волдеморта. І по ній йшли вони. Місіс Візлі дріботіла попереду, за нею крокував похмурий Рон, Фред і Джордж йшли пліч-о-пліч, а за ними йшла заплакана Герміона. Вони йшли повільно, але це було страшне видовище. Волдеморт поїдав їх очима, смертежери вигукували образи, але вони йшли. Йшли свідомо на смерть. Бо надія, на диво, загинула зі смертю їхнього батька.
- Ось вони! Зрадники роду!
Рон почав розглядати трибуни і похмуро посміхатись. Все. Кінець. Тамба.
- А тепер ще одна особа, на яку, до речі, вони дуже чекали! Віктор Крум!
Рон оглянувся але не помітив Крума. Той вийшов з-за спини Волдеморта. Рон в розпачі плюнув на землю. Обличчя Крума було спокійним і дивився він лише на особу – на Герміону. Вона також дивилась на нього, але не без остраху. Те, що він біля Волдеморта, насторожувало її.
- Віктор пережив багато чого, в тому числі і кохання, - вів далі Волдеморт. - Кохання! О так, ми не розумієм цього, можливо, того кохання і не існує. Та яке можливо..точно не існує! Віктор потрапив під чари бруднокровки! І за це вона буде вбита першою! Її кров прол*ється сьогодні на це поле!
Овації. Овації, під які Крум почав повільно діставати з мантії чарівну паличку і підходити до Герміони. Вона зі сльозима на очах дивилась на нього і шепотіла:
- Ні…Вікторе..ні…це все сон…цього не може бути…
- Бруднокровка зіпсувала все його життя! Вона зачарувала його і кинула, зрадивши йому з цим поганим рудим хлопчиськом! Знову зрада! Я звільню цей світ від зради! Вікторе, вбий її негайно!
Крум зупинився в кількох кроках від Герміони. Всі трибуни затихли.
- Вікторе…одумайся…це ж Волдеморт..не слухай його…я ж тобі все поснювала…ні…
Але, здавалося, Крум не слухав її або не хотів чути. Швидкий рух – і паличка напроти Герміони, яка вхопилась за серце. Очі квідичиста розширились, а ріт поволі відкрився, готуючись промовити рокові слова. Дічина закрила очі і опустила руки.
Але в цю мить пролунало два вигука, які пролетіли все поле, долітаючи до кожного.
- Нііііііііі!!!!
- Авада Кедавра!
І два швидких рухи. Зелений промінь негайно вирвався з чарівної палички Крума і, здавалося, що вже влучив у груди Герміони, коли нізвідки матеріалізувалась рука і прийняла промінь на себе. Але вже тоді всі зрозуміли, що рука з*явилась звідкись. І належала вона тому, хто вигукнув слово «ні! ».
Рон Візлі лежав біля ніг Герміони, немов вражений коханець, який не встиг на прощання поцілувати кохану і відійшов туди, звідки вже нема вороття.