35. Падіння Ґріндельвальда

Спустошення охопило Гаррі. Відчай і бажання загинути, щоб нічого не відчувати, було все сильнішим і сильнішим. Один зі смертежерів підійшов до хлопця і боляче вдарив його рукою по обличчі. Голова скажено заболіла і запульсувала. Щось настирно виривалося з тіла Гаррі, немов якісь слова, що не дають спокою.
- Гаррі, а може тобі і пощастило навіть, - задумливо сказав Волдеморт, крокуючи навколо хлопця, який витирав кров, що юшила з носа. - Ти не помреш, як всі оці люди - безславно і незграбно... Ти помреш, як герой, що намагався врятувати життя всім, хто зараз живий. Ти помреш виправдано, від рук самого Лорда Волдеморта. Я вб'ю тебе...
Смертежери заплескали, але Волдеморт підняв руку, і все припинилось. Хоча його обличчя не приховувало радісного тріумфу.
- До речі, можу тебе ще порадувати, - продовжував Темний Лорд. - Ти помреш трохи пізніше. Тоді, коли я отримаю те, чого хочу, чого дуже сильно жадаю.
Гаррі припідняв голову.
- І що ти хочеш? - з викликом запитав він, проте цей тон тільки розвеселив Волдеморта. Той вже почувався володарем магічного світу, оскільки захопив Міністерство.
- Я бажаю вбити тебе, проте ще більше я бажаю отримати Зміїну хватку, яка зараз у твого батька. Цікаво, я отримаю ті самі відчуття, вбиваючи його вдруге?..
Він холодно глянув на Гаррі. Хлопець намагався витримати його погляд, проте не вийшло. Очі чомусь стали вологими.

Містер Візлі загинув. Чогось ця істина дійшла до нього саме зараз. Гаррі почав тяжко і глибоко дихати, щоб клубок у горлі бодай на кілька хвилин відпустив його.
- Тож не будемо зволікати, - Волдеморт перевів погляд на смертежерів. - Дологов, Торрес, Грейбек, Роже, негайно направляйтесь в "Барліг" - ви чудово знаєте, де це. Там мають бути наш спільник Октіус і Слизоріг. Першого заберіть, а того кретина вбийте. Якщо там буде ще хтось, приведіть їх до мене. Я хочу, щоб зрадники роду побачили мій тріумф і смерть їхнього любого Поттера.
Кілька смертежерів кивнули і роз'явились. Волдеморт глянув на іншу групу смертежерів.
- Роул, Доріус, Макнейр, ідіть в Прядильний кінець - там, недалеко від Снейпа, живе Радагаск, якого ви чудово знаєте... візьміть його і приведіть до мене.
Волдеморт дочекався, доки вони зникнуть, і знову проголосив наказ:
- Якслі, перевір, чи є в сейфі номер 666 мій улюблений медальйон. Григоміре, навідайся в Гогвортс, знайди там Ейвері і запитай, чи все добре з моєю зброєю. Червохвіст, я дав Мелфою день, який вже минає. Якщо він досі не вбив Драко, то скажи йому, нехай повертається, щоб я не шукав його. І запитай, чи не має він нічого проти, якщо я заживо згодую його Наджіні.
Нарешті, коли всі накази отримали, Волдеморт з жорстокою насолодою подивився на Гаррі.
- Зараз ми опинимось у Гогвортсі. Сподіваюсь, тобі буде легше там помирати. Де летиключ, Гойле?
Дебелий смертежер підійшов до Волдеморта і , поклонившись, поставив перед ним срібну вазу.
- Спочатку я і Гаррі. Потім всі інші. В міністерстві має залишитись десять чоловік.
Волдеморт взявся за вазу, а іншою рукою притис до неї Гаррі. За мить вони вже відпустили руки, стоячи біля хатини Гегріда. Гаррі помітив, що на території школи все занедбано. Не можна було уявити собі такої школи навесні. Учні завжди гасали, гралися, а старшокласники, сидячи біля озера, готувалися до іспитів. Проте зараз тут було холодно і похмуро. Гаррі знав, що в Гогвортсі вже також повно смертежерів. Гіркий розпач нахлинув на хлопця. Він навіть забув, що стоїть поряд з Волдемортом, який зараз уважно дивиться саме на нього.
- Ти вбив Гегріда? - запитав Гаррі, дивлячись на зруйновану хатину лісника.
Волдеморт пішов вперед.
- Тебе це має хвилювати в останню чергу, хлопче - переживай краще за своє життя.
Їм назустріч вже йшло троє смертежерів. Один з них вийшов вперед і поклонився.
- Все гаразд, повелителю? - запитав він, лиховісно поглядаючи на Гаррі.
- Все чудово, Руде, - відповів Волдеморт. - Забирайте хлопця і чекайте, доки я не накажу його звільнити. Думаю, йому буде затишно в нашій новій катувальні...
Волдеморт роз'явився.
Руд кивнув і підійшов до Гаррі, а його довга чорна мантія розвівалася від вітру.
- За мною, хлопче, і навіть не думай сперечатися. - гаркнув смертежер, боляче хапаючи Гаррі за руку.
Вони оминули озеро і опинилися перед входом в школу. Гаррі відчував, що смертежери нічого йому не зроблять, оскільки він потрібен Волдеморту. Проте одне питання не давало йому спокою.
- Руде, а невже ви зуміли зняти чари Дамблдора, які він наслав на школу? Ти ж бачив, що Волдеморт роз'явився на її території?
- Не називай імені Темного Лорда, Поттере, - злісно пробурмотів Руд, а кілька смертежерів обурливо загуділи. - Чари Дамблдора не рівняються до могутніх чарів, якими володіє наш повелитель!
Процесія мовчки зайшла у Гогвортс, і Гаррі помітив, що все там було побите і брудне. Нудота підійшла хлопцеві до горла. Скоріше б потрапити в якесь самотнє місце, думав хлопець.
Вони оминули кабінет трансфігурації і піднялися на поверх вище. Там стояв смертежер і ліниво розглядав картину Лорена Страхітливого, який шукав свого мертвого коня.
- Там є він? - запитав Руд у смертжера. Той мовчки кивнув і знову почав розглядати картину. Гаррі і його наглядачі оминули ще кілька кабінетів, аж доки не дійшли до того, де раніше проводились уроки нумерології. В кабінеті було сиро і холодно. Гаррі відразу щільніше закутався в плащ. Руд провів його до великого старого стільця, що самотньо стояв посеред кімнати, і штурхнув прямо на нього, від чого Гаррі боляче вдарився ногою.
- Оце і є катівня? - ледве посміхаючись запитав Гаррі, оглядаючи приміщення.
Руд реготнув.
- О так, Поттере. Думаю, ти мусиш знати, що звідси ніхто не виходив живим. Можеш глянути на тих, хто тут побував, - він кивнув кудись в куток. - Думаю, ви знайдете спільну мову.
Він знову скажено зареготів і покинув приміщення, навіть не зв'язавши хлопця.
Гаррі глянув туди, куди показав Руд. Його знудило прямо на підлогу посеред кімнати.
У кутку лежало з десяток трупів, а точніше те, що від них залишилось: скелети, на яких досі обвисли залишки окровавлених м’язів, де-не-де обтягнуті шкірою. Тільки тепер Гаррі відчув, що в катувальні стоїть запах смерті. Запах крові, поту і ще чогось змусило хлопця швидко закрити ніс.
Гаррі піднявся зі стільця, відштовхнувши його до скелетів. Потім підійшов до вікна, проте зрозумів, що воно забите дошками. В кімнаті було важко дихати, а сморід робив повітря гидотним. Гаррі оглянув інший куток і щось там помітив.
Він негайно підійшов туди і зрозумів, ЩО саме він бачить. Прямо перед ним стояло сито спогадів. Цікаво, Волдеморт знає, що воно тут? Чи це саме він підклав його сюди?
Гаррі, якого охопила цікавість, взяв у руки сито спогадів і, майже не думаючи, притулився до нього обличчям...
Він стояв серед великого і темного лісу, а перед ним про щось розмовляло троє чоловіків. Гаррі впізнав тільки двох. Перший - високий чарівник з рудою довгою бородою - був сам молодий Албус Дамблдор. Чарівник з кам’яним обличчям і пасмом білявого волосся був Дикозор Муді. Останній серед трійці був невисокий чоловік з напруженим поглядом і чорним волоссям.

Албусе, там може бути більше гріндельвальдців, ніж ми думаємо, - промовив Дикозор, показуючи рукою в бік, де дерева рідшали. - Думаю, потрібно було взяти ще кількох людей...
- Можливо, - озвався Дамблдор. - А ти як вважаєш, Фредеріку?
Чоловік відповів миттєво:
- Гадаю, Аластор правий, - рішуче мовив він. - Проте більше ніхто не пішов би з нами. Всі залякані.
- Отож-бо й воно, - протягнув Дамблдор. - Гелет має бути не сам, проте і багатьох з ним не буде. Мені відомо, що більшість його поплічників за кордоном. Отож, боятися нема чого. Окрім самого Ґріндельвальда.
І Дамблдор перший пішов в напрямку, показаному Дикозором. За ним пішли і інші.
Гаррі вже знав, чий це спогад і що буде далі. Проте як саме це буде? І хто такий Фредерік? Дамблдор ніколи не згадував про нього.
Трійця пройшла крізь великі кущі і опинилась на крутому схилі. Внизу було море, а попереду виднілись невеличкі будиночки.
- Щось не так, - прошепотів Дамблдор, а очі його примружились. Десь недалеко щось шуміло.
- Це море, - гаркнув Дикозор. - Не варто перейматись, Албусе.
Проте той мовчав. Раптом з-за пагорба вийшов чоловік, спрямувавши на подорожніх чарівну паличку.
- Геть звідси! - вигукнув він, а з його палички почали вилітали іскри. - Хто б ви не були, вам тут не місце.
- Вибач, вибач нас, - вдавано перелякано промовив Дамблдор, а потім різко загорлав. - Експеліармус!
Чарівна паличка чоловіка вилетіла з його рук і впала в море. Той оскаженіло вирячив очі, проте не встиг нічого сказати, бо закляття Дикозора вже влучило в нього і він повалився на пагорб.
- Швидко! За мною!
Дикозор і Фредерік побігли за Дамблдором, що біг попереду. Прямо перед ними стояв великий будинок. В ньому, здавалося, було пусто. Проте всі чудово знали, що це не так.
- Омана.. - прошепотів Фредерік, оглядаючи будинок. - Як думаєте, це..?
БАБАХ!!!
Дикозор відлетів метрів на чотири назад. Ще один промінь просвистів біля самої голови Дамблдора. Чарівник в чорній мантії стояв перед у дверях і метав на всі сторони прокляття. Дамблдор і Фредерік відбивали їх.
Гаррі з жахом усвідомив, хто це такий. Перед ним стояв Теодор Радагаск.
- Петрифікус Тоталус! - вигукнув Фредерік, проте не влучив. З дверей вибігло ще двоє чарівників, одразу приєднуючись до битви.
Дамблдор начаклував перед собою стіну, крізь яку не змогло пролетіти жодне закляття.
- Фредерік, все гаразд? - запитав він. - піди оглянь Аластора.
Той, нічого не сказавши, побіг до пораненого Дикозора. Дамблдор промовив якесь закляття, і з його чарівної палички вилетіла вогняна куля, що влучила одному чарівникові прямо в обличчя. Той закричав, проте куля швидко перелетіла до іншого, а потім залетів у вікно. Будинок почав палати. Гаррі з жахом дивився, як горять чарівники, що там були. Радагаск встиг вибігти з будинку, а за ним вибіг ще один чарівник, якого Гаррі раніше не бачив. Це був високий, з довгим білим волоссям чоловік, який щось голосно кричав. Дехто намагався зламати захист Дамблдора, проте все було марно.
- Албусе! - заволав білявий чарівник, пускаючи проміні в щит. - Ти - боягуз!
Дамблдор похмуро мовчав. З сусіднього села за ними спостерігали як магли, так і чарівники-очевидці. Всі кричали, дехто намагався врятувати тих, хто був у будинку. Вони не знали, що то люди Ґріндельвальда.
- Ти хочеш мені запропонувати інший вихід, Гелете? - запитав Дамблдор, змахнувши чарівною паличкою. Стіна, яка захищала його, Фредеріка і пораненого Дикозора, зникла.
Він вийшов вперед, а з його чарівної палички летіли струмені води, що гасили палаючий будинок. Люди заворожено спостерігали за цим на безпечній відстані.
- Ти хочеш, що б тебе всі запам'ятали благородним, Дамблдоре? - грізно запитав Гріндевальд, походжаючи перед Дамблдором. - Гм, думаю, так це і буде.
Він лиховісно посміхнувся і перевів погляд на переляканих та захоплених водночас чарівників.
- Вони за тебе, - продовжував Ґріндельвальд, киваючи на людей. - І вони б не оцінили достойно оцей мій вчинок...
Дамблдор не встиг нічого зробити. Зелений промінь пролетів крізь те місце, де була стіна, і вразив у саме серце Фредеріка. Той, немов тіло без кісток, повалився на Дикозора.
Люди налякано почали тікати і панічно кричати. Дамблдор заволав:
- Дакроменс Валіот!!!
Темнота почала згущатися, відділяючи все світле від темного, аж доки в центрі темряви не залишилися тільки двоє - Дамблдор і Ґріндельвальд.
Битва була чудова і жахлива водночас. Двоє могутніх чарівників, молодих магів, змагалися між собою, немов дві стихії. Добро та Зло. Ґріндельвальд віддавав перевагу в битві чорній магії. Ворони, вичаклувані ним, кружляли над Дамблдором, намагаючись його покусати. Червона змія - справа рук Дамблдора - повзала навколо Ґріндельвальда, жалячи його.
Раптовий вибух змусив бійців завмерти. Це земля вибухнула в тому місці, куди влучило закляття Гелета. Вогняна лава почала вилітати з землі, заливаючи все навколо. Дамблдор ледве ухилився від одного з струменів розпеченої рідини.
- Оце й усе! - кричав Ґріндельвальд, піднімаючи вгору чарівну паличку. - Ти програв!
Він зареготав. Дамблдорова мантія вже палала. Сам він намагався потушити її, проте жодне закляття не діяло. Аж раптом, ще один струмінь лави вилетів і полетів у сторону Дамблдора.
- Протего!
Лава різко зупинилася перед самим обличчям Дамблдора, а ще через кілька секунд полетіла в протилежну сторону, де стояв шокований Ґріндельвальд. Він не встиг опустити чарівну паличку і відбити вогняний струмінь. Останні слова, що він почув, належали Дамблдору.
- Ти перший пізнаєш смерть.
Ґріндельвальд горів і реготав водночас.
- Ні, Дамблдоре! Я не помру ніколи!! Не дарма ж я скільки намагався вивчити смерть!..
Та тут його обличчя також почало палати, і він впав, все ще волаючи, але його слова вже буди нерозбірливими. Через кілька секунд він змовк.
Дамблдор, тяжко дихаючи, подивився на те, що залишилося від противника. Потім він перевів погляд на очевидців, які налякано дивились на нього.
- Все скінчилося... живіть спокійно...
Він тяжко зітхнув, глянувши на тіло Фредеріка. Очі мертвого були на диво розширеними і скляними. Дикозор, досі тримаючись за стікаючу кров’ю руку, підійшов до Дамблдора.
- Інші втекли. Радагаска потрібно знайти і ...
- Ні, - промовив Дамблдор, не зводячи очей з Фредеріка. - Він не зможе нічого вдіяти. А коли прийде час, я сам його знайду. Він корився Гелету, але той загинув через власну ж помилку. Тепер Радагаск сам по собі. А без Ґріндельвальда він нам не ворог.
Дикозор здивовано глянув на Дамблдора, але змовчав, помітивши, що тому важко розмовляти.
- Потрібно поховати його тут, - раптом сказав Дамблдор, не побачивши, що до трупа Ґріндельвальда підійшов якийсь юнак.
Дикозор кивнув. Він проковтнув слину, косо поглядаючи, як Дамблдор присідає біля мертвого аврора і закриває йому очі. Юнак тим часом з посмішкою віддалявся від всіх. Було таке відчуття, що його взагалі ніхто не бачив.
Гаррі зрозумів, хто цей юнак. Серце його шалено закалатало. Він хотів було піти за ним, проте спогад Дамблдора не пускав його далі. Останнє, що помітив Гаррі, виринаючи зі спогаду, була хитра посмішка на блідому обличчі малого Тома Редла, що крокував в бік села...