30. Мелфой Менор

Спокійно розз’явившись, Гаррі та мародери опинилися в темному і вологому місці. Навколо було тихо, проте раптовий вигук сови трохи налякав Гаррі. Хлопець намагався звикнути до темряви, але це йому покищо не вдавалося. Джеймс вийшов уперед.
- Лумос! - вигукнув він і повернувся до інших. - Сіріусе, ти тут раніше бував - може будеш нас вести?
- Не проблема, - озвався Блек, а Джеймс відійшов убік, даючи змогу товаришу пройти. - Он їхній будинок, за тим схилом. Я тут був востаннє років двадцять тому...
Він зітхнув і рушив прямо. Гаррі пильно вдивлявся у темряву, стискаючи в руках чарівну паличку. В такий час знаходитись поблизу будинку смертежера дуже небезпечно, і хлопець розумів це. Проте йому було байдуже. Він вважав: після всього, що сталося, гірше вже не буде, а з будь-яким смертежером він зараз неодмінно впорається.
Група піднялася на схил, з якого було дуже гарно видно місяць. Але ніхто навіть не звів на нього очі. Залишилося кілька будинків до мелфоївсього маєтку, що гордо височів над іншими.
"Буде цікаво, якщо хтось з Мелфоїв зараз вдома", - подумав Гаррі і хижо посміхнувся сам до себе.
- Прийшли, - тихо сказав Сіріус. - Нокс.
Світло згасло, і вони знову не бачили нічого, окрім власних рук. Та за кілька секунд Гаррі помітив величезні дерев’яні ворота, які, напевно, охоронялися сотнями проклять.
- Сіріусе, ти зможеш їх відчинити? - запитав Люпин, оглядаючи ворота.
- Я спробую, - відповів той, сідаючи на коліна і проводячи рукою по візерунку у вигляді змії.
Через десять хвилин він піднявся і мовив.
- Після вас.
Всі радісно посміхнулися і увійшли на подвір'я. Там було досить моторошно. Обабіч довгої вузької дороги, що вела до будинку, росли старезні скорчені дерева. Сіріус знову взяв ініціативу на себе і повів усіх далі.
- Маю надію, що Луціуса нема, адже так буде краще саме для нього, - сказав він, на мить зупинивши погляд на дереві без листя і кори. - Нарциса...важко сказати, що я зроблю з нею...
- Я б її приголомшив, - стенув плечима Джеймс. - Навіщо брати гріх на душу?
- Твоя правда, - погодився Блек.
Вони опинилися прямо перед будинком. І тут всі замовкли.
Високі металеві двері було відчинені навстіж.
Гаррі міцніше стис у руці чарівну паличку.
"У будинку безперечно хтось є, - подумав він. - А можливо, це Снейп прийшов на чай до свого любого друга?.."
- Ремусе, - звернувся Сіріус до товариша, - побудь тут. В разі чого ти перехопиш того, хто від нас тікатиме. Добре?
Люпин кивнув.
Сіріус задоволено глянув на відчинені двері.
- Чомусь мені здається, що ця нічка буде вельми цікавою, - протягнув він.
- Так воно і буде, - погодився Джеймс. - Ну то що, вперед?
Всі мовчки кивнули і увійшли в дім по сріблястих сходинках. Всередині було тихо і спокійно. Ніде не чулося ані звуку.
- Йдемо разом, ніхто нікуди не відходить, - дуже тихо наказав Джеймс. – Якщо когось помічаємо, приголомшуємо усіх, хто б тут не був.
Вони помалу зібралися на другий поверх. Гаррі прислуховувався до себе. Він просто повинен відчути горокракс... Де б він тут не був схований... Якщо все вірно, і Джеймс правильно все зрозумів, то сьогодні ще одна частина душі Волдеморта буде знищена навічно. І тоді залишиться зовсім мало, щоб остаточно з ним покінчити.
- Тихо, - наказав Сіріус, прислуховуючись. Гаррі зробив те саме. Щось ледь чутно шурхотіло в останній кімнаті, з якої, до того ж, пробивалося світло.
Джеймс кивком дав зрозуміти, що всі мають йти туди, що і так було ясно. Дійшовши до дверей, вони ще на секунду затримались, а потім Сіріус голосно вигукнув.
- Редукто!!!
Двері вилетіли з петель і впали, судячи по звукові, десь в кінці кімнати.
- Імпедімента! - заволав Джеймс крізь димову завісу, намагаючись попасти в когось.
Хтось закашлявся. Гаррі перший підбіг до того, на кого впали двометрові двері. Цей хтось бив двері, але вони ніяк не хотіли з нього сповзати.
- Рятуйте! Гей! На поміч!
- Замовкни, - гаркнув Сіріус, звівши на двері чарівну паличку і за мить вони вже вдруге перелетіли через всю кімнату і впали на велике вікно, розбивши його.
За секунду пилюка розвіялась і Гаррі зрозумів, що перед ним лежить...Добі.
- Паничу, Добі не хотів! - кричав крізь сльози ельф-домовик, дивлячись на Сіріуса. - Добі не мати наміру грабувати когось! Він не...
- Ти хоч колись заткнешся? - звів брови Сіріус. Він був явно розчарований і роздратований одночасно. - Якого біса тут робиш?
- Я все поясню, паничу, все поясню, - плакав Добі, підводячись, - Я спокійно спав, аж раптом мене будить...
Він втупився у Гаррі своїми великими зеленими очима.
- Мене будить Гаррі Поттер! Паничу, Добі не хотів!
- Тебе збудив Гаррі Поттер? - перепитав Джеймс, - Це він тобі наказав щось зробити в Мелфоїв?
- Так, - кивнув Добі, перелякано дивлячись на Гаррі. - Панич казав, що я мушу забрати в Мелфоїв дорогоцінну річ, яка належить йому, і він...він вдарив Добі, щоб той не казав нікому нічого...але я сказав...Паничу...!
- Добі, то був не я!- вигукнув Гаррі, підійшовши до домовика. - То був не я. Хтось скористався багатозільною настійкою, щоб виманити тебе з...ти ночуєш у Гогвортсі?
- Авжеж, паничу. Його закрили, проте нам дозволили там жити.
- Що тобі наказали взяти, Добі? - нетерпляче запитав Сіріус.
Добі шморгнув носом
- Медальйон, - відповів Добі і з винуватим виразом обличчя дістав з лівої шкарпетки важкий золотий медальйон. - Ось він, паничу.
Він простягнув його Сіріусу, але саме в цю мить хтось ввірвався до кімнати.
- Петрифкус Тоталус! - вигукнув гість і Сіріус впав на землю. - Догралися, нічні лицарі.
- Драко??? - оторопілий Гаррі ледь не випустив з руки чарівну паличку. - Ти?
- Я, - спокійно мовив Мелфой, лиховісно посміхаючись. - Віддайте мені те, що ви незаконно хотіли забрати з будинку мого батька.
Джеймс раптом вигукнув.
- Експеліармус!
Але промінь був легко відбитий слизеринцем. Він грізно глянув на Джеймса.
- Не роби дурниць, мертвячок, бо мені доведеться і тебе вбити...
- Що означає „і мене”? Га? Відповідай!
Драко зробив такий вираз обличчя ніби він був священиком.
- А те і означає...якийсь дуже настирний аврор намагався мене зупинити там, біля будинку...ну ти мене зрозумів...
І тут він засміявся. Люто і тріумфально.
- Ні...- прошепотів Джеймс, опускаючи руки, - ні...
- Акціо горокракс! - вигукнув Мелфой, і медальйон миттєво опинився у його руках. - Прощавайте!
Він розз’явився перш, ніж в те місце, де він щойно стояв, потрапив промінь червоного світла.
***
Герміона тихо сиділа в своїй кімнаті, яку вона раніше ділила з Джіні. Згадка про неї навіяла спогади, яких дівчина намагалася позбутися. Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати.
У двері хтось постукав. На порозі стояв якось дивно усміхнений Рон.
- Дозвольте зайти до вас в кімнату, місіс Крум, - твердим голосом сказав він, з ненавистю поглядаючи на дівчину, що зіщулилася у кріслі. - Дозволяєте? Чи мені потрібно ще поклонитися?
І він поклонився, чим зовсім збив з пантелику Герміону. Вона навіть не могла згадати, коли востаннє його таким бачила.
- Що трапилося, Роне? - серйозно запитала вона, трохи злякано дивлячись Ронові у вічі.
- Читай, - коротко мовив він, кинувши Герміоні листа, і вийшовши з кімнати.
Герміона взяла в руки жовтий пошарпаний лист і почала читати.
Кохана Герміоно!
Я не можу сидіти в Болгарії і грати в квідич, знаючи, що ти в небезпеці. Я дуже тебе кохаю, я тобі це вже казав, але тепер настали небезпечні часи, і я хочу, щоб ти ще раз пересвідчилася в моїх почуттях. Я негайно вирушаю до тебе. Я буду з тобою до кінця своїх днів! Адже ти для мене більш ніж життя, кохана...
До скорої зустрічі. Цілую, Віктор.