9. Жахи лорда Волдеморта

Місяць зазирав у похмуру кімнату і чітко освітлював все, що там відбувалося.
А там було на що дивитись. Троє чарівників стояли посеред кімнати. Один із них (а це
був Северус Снейп) височів у чорній мантії, заклавши руки за спину, у центрі. Він пильно стежив
за іншими двома. Волдеморт худою сухою постаттю стояв над маленьким чоловічком, який,
згорбившись до підлоги, тремтів біля нього. Було важко здогадатися, що ця людина пару років тому була Міністром Магії.
- Яка ганебна сцена, - Волдеморт говорив ліниво і тягуче. - Той, що колись намагався вбити
мене, та що там вбити, - в тебе не вистачило б сміливості, Фадже. Так от, ти стоїш біля мене, свого повелителя і зараз будеш виконувати все, що я скажу. Я правий?
Волдеморт холодно посміхнувся. Йому приносило задоволення таким чином знущатися з
своїх ворогів.
Корнеліус Фадж підняв голову. Його очі були примружені і виснажені. Саме по очах Волдеморт
пізнавав сутність людей. І на цей момент лише очі однієї людини по справжньому насторожували
Темного Лорда...
- Ти не змусиш мене виконувати твої накази, - голос Фаджа пролунав невпевнено, але твердо. Колишній міністр боявся, однак намагався не втратити останню краплю гідності, навіть якщо зараз помре.
- Що я чую? Корнеліусе, ти мені заперечив? І звідки взялась ця безглузда сміливість?
Волдеморт обійшов навколо Фаджа і нарешті зупинився.
- Імперіо! - вигукнув він, а очі згорбленого чоловіка розширились. У його вухах лунав голос Волдеморта.
"Ти мене чуєш?"
"Так, пане"
"Ти будеш повідомляти мене про дії Міністерства?"
"Авжеж, пане, я це зроблю"
Все скінчилось. Фадж відкрив очі і здивовано роззирався навколо.
- Мій друже, ти можеш бути вільним, - сказав Волдеморт.
- Дякую, мій пане. Ви отримаєте всю інформацію, яку забажаєте.
Він поклонився і пішов до дверей. Але в ту мить щось сталося.
Вогонь в каміні раптово згас, а з розбитого вікна різкий подих вітру облетів всю кімнату. Волдеморт стояв спиною до вікна, і він не міг побачити те, що побачили Снейп і Фадж. Губи Снейпа почали трястись, а очі стали переляканими і водночас здивованими.
- Доброго вечора, Томе.
Цей голос так налякав Волдеморта, що він не міг стримати розлючений крик. Голос був спокійним і доброзичливим. Волдеморт все ще не наважувався повернути голову, хоча знав, кого побачить
біля вікна.
- Томе, ти закричав чи мені здалося? Невже ти, найзловісніший з чарівників, злякався якогось старого немічного чаклуна?
Нарешті після цих слів Волдеморт обернувся. Перед ним стояв Албус Дамблдор в бузковій
мантії і окулярах-півмісяцях. Він спокійно поглядав на Волдеморта і навіть посміхався.
- Ти?...Ти живий? - запитав Волдеморт, не вірячи своїм очам.
- Ні, Томе, я мертвий. Невже ти не знав про моє вбивство? Я впевнений, що ти про це знаєш.
- Але як?...
Дамблдор підійшов трохи ближче до трійці.
- Я воскрес не надовго. Я мав вибір навідати або тебе, або Гаррі. Одначе, я вибрав тебе. Гаррі все
чудово зрозуміє, коли про це дізнається, - Дамблдор глянув на Снейпа, який непорушно стояв
біля Фаджа. - Томе, я маю мало часу, але хочу тебе попередити.
Волдеморт відверто розсміявся. Його холодний сміх віддзвонював у стінах будинку.
- Попередити? Мене? Дамблдоре, не сміши. Чи ти вважаєш, що я не контролюю ситуації?
Дамблдор відповів з посмішкою:
- Так, саме так я і вважаю. Ти ніколи не контролював її, тим паче зараз. Томе, зрозумій одне: ти програєш. Ти сам цього не розумієш, але воно так і є. Твої дії безглузді, і вони мене непокоять. Зупинися, Томе.
- Це все, Дамблдоре? Я не маю часу вислуховувати твої проповіді - мені це набридло. Я ніколи
не стану на сторону Ордена.
Албус Дамблдор опустив очі. Волдеморт переможно зареготав. Раптом постать Дамблдора стала
на диво великою і могучою.
- Томе! Ти зробив свій вибір. В останні секунди я хочу зробити лише одне...
Дамблдор промовив ці слова з твердістю і ненавистю, яка не була притаманна йому. Він повільно
підлетів угору і його дух ринувся до переляканого Волдеморта, вдаривши його в груди і
пройшовши наскрізь. Дух Дамблдора відлетів. Тепер вже назавжди...